Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >

Розділ сьомий

Залюднюючи Східну Європу.
Частина 1: Варвари у стародавній історії та новочасній антропології

«Розплутати мішанину»

Барон де Тотт був найвідомішим чужоземцем, котрий побував в Османській імперії протягом XVIII сторіччя, ставши об’єктом кпинів з боку Вольтера і суперництва — з боку барона Мюнхгаузена; проте коли Рюльєр досліджував турків і татар, він використовував у архівах французького Міністерства зовнішніх справ не лише повідомлення Тотта, а й Шарля де Пейсоннеля. В 1755 році, коли Пейсоннель вирушив до Криму яко французький консул, Тотта відіслали до Константинополя. Вони не лише одночасно перебували на дипломатичній службі, але й сфери їхньої діяльності дещо перетиналися, позаяк Крим тоді все ще був політично пов’язаний із Османською імперією. Проте Тотт передусім цікавився військовими справами й здобув міжнародний ореол таємничості яко консультант при османській артилерії, тоді як Пейсоннель займався менш вибухонебезпечними речами. Він віддавав перевагу археології над артилерією і використав своє перебування у Криму, аби спокійно вивчати стародавню історію Східної Європи. Яко консул він спершу зацікавився чорноморською торгівлею і 1755 року надіслав до Міністерства зовнішніх справ власні «Нотатки про громадський, політичний та військовий стан Малої Татарії» ¹. Однак уже 1765 року Пейсоннель передав королівській Академії написів і красного письменства свої «Історико-географічні спостереження за варварськими народами, що населяли береги Дунаю і Чорного моря», де його знання про сучасний Крим хронологічно зміщувалися і географічно розтягувалися, стаючи основою для [404] вивчення стародавньої історії значно ширшого реґіону. Перший розділ був вступом до географії дунайського басейну — «земель, що завжди були місцем зустрічі й притулком для всіх варварів, які збиралися у цьому реґіоні, аби розселитися звідси не лише на сусідні країни, а й по всій Європі, аж до найвіддаленіших районів Азії та Африки». Потім Пейсоннель пообіцяв «розплутати надзвичайну мішанину», що виникла через цей наплив варварів, котрі рухалися в усіх напрямках ². Тож роль, яку він обрав для себе, досліджуючи стародавню історію та географію, відповідала тій ролі, яку Вольтер приписав імперській політиці Катерини, а саме — «розплутування» хаосу.

Пейсоннель окреслив два основних напрямки варварських вторгнень. Він виділив «Barbares Orientaux» *, до яких належали перш за все скіфи, що рухалися зі сходу на захід, і «Barbares Septentrionaux» **, якими були передусім слов’яни, що прямували з півночі на південь. Він цитував Плінія, аби довести за допомоги таксономії, що «до східних скіфів слід зарахувати всіх варварів, що посунули на захід, ім’ям даків, ґетів і сарматів». Вони походили з «Азійської Скіфії», географічно означеної також яко «велика Татарія», тобто Центральна Азія і Сибір. Сам Пейсоннель особисто знав лише «Малу Татарію» — Крим та узбережжя Чорного моря. «Беручи участь у воєнній кампанії разом із кримським ханом 1758 року, я мав нагоду помандрувати уздовж цілого узбережжя», — писав він, побачивши, що в цьому реґіоні можна знайти етнографічні матеріали для написання стародавньої історії варварських вторгнень:

* Східних варварів (фр.).

** Північних варварів (фр.).

Саме у цих країнах, що лежать навколо Чорного моря, можна знайти сліди народів Колхіди й Азійської Скіфії — гунів, аварів, аланів, угорських турків, болгар, печенігів та інших, що за різних часів з’являлися тут і здійснювали набіги на береги Дунаю, куди ще раніше вторгалися ґали, вандали, бастарни, ґоти, ґепіди, слов’яни, хорвати, серби ³.

Вочевидь, Пейсоннель переконався, що коли йдеться про встановлення варварських племен Східної Європи, [405] то око антрополога допоможе йому реконструювати стародавню історію з класичних джерел.

Це переконання видається дедалі важливішим, якщо взяти до уваги, що багато тогочасних мандрівників Східною Європою часто відчували таке завалення хронології між сучасними спостереженнями та варварською передісторією. Через двадцять років після виходу праці Пейсоннеля Сеґюр перетнув кордони Польщі й зауважив, що «опинився серед орд гунів, скіфів, венедів, слов’ян і сарматів». Пізніше, у Росії, він виявив, що селяни «оживлюють перед вашими очима образи скіфів, даків, роксоланів і ґотів, котрі колись наганяли жах на римський світ». Можна припустити, що Сеґюр використовує перерахування цих народів як літературний прийом, аби передати відчуття варварства; але, на відміну від нього, Пейсоннель вважав власні пошуки «слідів» давніх народів радше науковими, ніж літературними. Зіставлення вражень Сеґюра і Пейсоннеля — при тому, що вони обидва відкрили давніх варварів у сучасній Східній Європі — свідчить, що межа між літературним образом й антропологічним дослідженням ледь вловлювалася. Східна Європа була саме тим місцем, де ці сліди лежали на поверхні й де стародавня історія переходила в антропологію. В Пейсоннеля, й особливо в Ґіббона, категорії стародавньої історії, котрі описували варварів Східної Європи, не лише відповідали враженням сучасних мандрівників, а й безпосередньо увійшли до наукового апарату нової суспільної науки — антропології, що найкраще відбилось у відкритті слов’ян Гердером. Хоча слов’яни Пейсоннеля і Сеґюра були лише одним з-поміж численних варварських народів, саме вони стали найсуттєвішим етнографічним складником новочасної ідеї Східної Європи.

Пейсоннель, розплутуючи клубок варварських вторгнень, намагався з’ясувати, в якому напрямку вони рухалися — на захід, як скіфи, чи на південь, як слов’яни. Саме така «рухлива» фізична географія ускладнювала етнографічну класифікацію народів. Наприклад, булгари були «східними скіфами», що прийшли з-за Волги до «Понтійської Скіфії» на Чорному морі. А гуни — «істинними слов’янськими, або сарматськими, скіфами» ⁴. Вони походили з «Європейської Сарматії» на Дону, тож «їх не слід плутати з угорцями», [406] які пізніше прийшли з Туркестану. Класифікуючи гунів, Пейсоннель користувався стародавніми джерелами й сучасними антропологічними спостереженнями:

Описи, що їх залишили нам поет і історик про ці народи, напрочуд нагадують теперішніх татар, особливо ноґайців, надзвичайно потворних і брудних, спритних, невтомних, і завжди — на коні. [...] Хоча можна зауважити між цими двома народами цілковиту подібність звичаїв і хоча в далекому минулому вони, можливо, мали спільних предків, їх необхідно таки розглядати яко два різні народи, оскільки їхні мови не мають між собою найменшої подібності. Гуни належали до слов’янських, або сарматських, скіфів, а ноґайці — до скіфів татарських і черкеських ⁵.

У цьому випадку мова не дозволила пов’язати стародавніх варварів із сучасними, хоч методологія Пейсоннеля спонукала до пошуку таких зв’язків.

У розділі, присвяченому «Першій появі авар і слов’ян, або славонців, на цьому боці Дунаю», Пейсоннель визнав, що його дратує чисельність і розмаїття варварів, запитуючи, «як розплутати мішанину цих народів». До VI століття береги Дунаю були помережані «залишками всіх тих варварських племен, котрі жили в Панонії» і які «настільки перемішалися, що було б важко, навіть якби ми жили за їхніх часів, визначити, які з тих народів були предками аварів» ⁶. Уже тоді Східна Європа була тереном етнографічних уламків, і Пейсоннель, досліджуючи їх сліди у XVIII сторіччі, вважав, що його власна розгубленість відбиває мішанину цих племен у минулому. Адже його намір «розплутування» мішанини справді передбачав існування такої плутанини, причому його ж власні дослідження парадоксально її побільшували. Волохи видалися особливо заплутаними: «Ці народи слід розглядати яко мішанину римлян і греків з даками, ґетами, ґепідами, язиґами, сарматами, саксонцями, ґотами, гунами, аварами, слов’янами, печенігами, тюрками і всіма східними й північними варварами, що послідовно завойовували ту країну, яку молдавани й волохи населяють тепер». Він сам відвідав Волощину й був «надзвичайно вражений», коли почув, як селянин називає її «римською країною», тобто Румунією ⁷. В східноєвропейській [407] мішанини Пейсоннеля для таких простих відповідей не знаходилося місця.

Тогочасні мапи стародавнього світу були менш туманні, ніж уявлення Пейсоннеля, бо вони мусили досягти хоч якоїсь графічної наочності. В Роберовому «Atlas Universel» 1757 року на мапі Римської імперії зображено на схід від «Германії» широку смугу «Германо-Сарматії», що простягалася через усю Східну Європу від Балтики до Чорного моря. Ще далі на схід, на території сучасної Росії, лежала власне «Сарматія», а у північному Причорномор’ї — «Мала Скіфія». На мапі імперії Карла Великого вказано народи і землі, де вони жили, причому східний кордон імперії заселяли самі «склавіни» та «гуни» ⁸. У «Стародавній географії» д’Анвілля, виданій 1771 року, землі Східної Європи позначено яко Сарматію, а трохи далі на схід від них лежить «Скіфія» ⁹.

Стародавня історія Пейсоннеля гірше надавалася до картографування, позаяк описувала географію в русі, зокрема вторгнення різних варварських племен. Основна схема цих етнографічних сил поставала у вигляді вектора руху східних варварів, передовсім скіфів, і пізніше — вектора руху північних варварів, тобто слов’ян. Скіфів у XVIII столітті знаходили скрізь у Східній Європі, вони визначали її варварські риси, які, врешті-решт, асоціювалися із сучасними татарами. Скіфи були відомі тією важливою роллю, яку відводив їм Геродот у своїй четвертій книзі «Історії», де, зокрема, згадувалося, як вони протистояли персам, приносили у жертву бранців, пили кров своїх убитих ворогів тощо. Франсуа Артоґ припустив, що для Геродота і греків скіфи були втіленням культурної «іншості», а подальші суперечності античної географії перетворили Геродотових скіфів на «народ, що живе поміж двома різними світами, на кордонах між Азією та Європою» ¹⁰. Таке розташування робило скіфів особливо зручним матеріалом для конструювання Східної Європи у XVIII сторіччі. Хоча їх використовували й для інших цілей, наприклад, у Вольтеровій трагедії «Скіфи», написаній 1767 року, вони втілювали громадян Женеви. Але навіть тоді Вольтер не міг позбутися асоціацій зі Східною Європою, і, надіславши п’єсу до Угорщини Яношеві Фекете, писав: «Нащадок гунів хоче побачити мою скіфську драму». Попри те, що ототожнення стародавніх [408] скіфів із сучасними татарами вважалося цілком переконливим, просвітницька етнографія, зрештою, усвідомила, що ще важливішу роль у поєднанні минулого і сучасного Східної Європи відігравали слов’яни. В античних джерелах слов’яни згадувалися як один з варварських народів, але в сучасному світі вони репрезентували розгалужену мовну групу, що пов’язувала різні країни Східної Європи. Пейсоннель підкреслив їхнє значення, помістивши у передмові до своєї книжки нарис про походження слов’янської мови. Вольтер, зацікавившись цією книжкою після її виходу 1765 року, жартома заявив, що має намір «добре вивчити давню слов’янську мову» ¹¹.

У своїй лінґвістичній передмові Пейсоннель насамперед намагався довести, що слов’янська мова була не рідною мовою мешканців Адріатичної Іллірії, а принесеною туди варварами-завойовниками з-за Дунаю. Ці завоювання окреслили межі слов’янського мовного простору у стародавній історії, їх можна зауважити і в сучасному світі: «В Європі цією мовою розмовляють у Далмації, Лібурнії (або Хорватії), що є західною частиною Іллірії, в Західній Македонії, в Епірі, Боснії, Сербії, Болгарії, Росії, Московії, Богемії, Польщі, Сілезії; вона також жива ще в деяких азійських країнах». В усіх цих країнах, на думку Пейсоннеля, розмовляли спорідненими діалектами однієї мови; щоправда, дослідник вилучив угорську мову зі слов’янської мовної групи, пов’язуючи її корені з татарською або турецькою і вважаючи, що виникла вона у Сибіру. Лінґвістичні пошуки походження слов’янської мови також перетворювалися на «розплутування» Східної Європи; адже так багато народів, «об’єднаних під іменем слов’ян, або славонців, витісняли й заступали один одного», що все легко «мішалося й переплутувалося». Пейсоннель був готовий «розплутати хаос настільки, наскільки дозволятимуть мої дослідження слов’янської мови» ¹². Це було незмінною формулою дослідників Східної Європи XVIII століття; і хоча мова могла стати, і справді була, ключем до заплутаного коду, Пейсоннель, шукаючи коренів слов’янської мови, перемістив її на інший рівень контекстуального хаосу. Покликаючись на Тацита, він завершує ці пошуки безглуздо широким відсиланням до стародавніх сарматів, «котрі внаслідок численних набігів заселили, під загальним ім’ям слов’ян, Польщу, Росію, [409] Моравію, Угорщину й усі інші землі, де їхня мова живе до сьогодні» ¹³. Назва «Сарматія», що охоплювала землі Східної Європи у «Стародавній географії» д’Анвілля, також слугувала загальною назвою цього терену в етнографічних викладах Пейсоннеля.

Лінґвістичну схему Східної Європи Пейсоннель зобразив у вигляді концентричних кіл. У центрі опинилися Угорщина й Семигород, де говорили угорською мовою, «що походила від варварів Туркестану». Потім ішло коло, а радше півколо, Молдавії та Волощини (що дугою оточували Семигород), де розмовляли «своєрідною латиною, зіпсутою мішаниною всіх варварських мов, які одна за одною стікалися до цих країн». Слов’янська мова утворювала останнє і найбільше коло, котре обрамлювало решту й визначало обшир Східної Європи. Це викривлення географії геометрією свідчило, наскільки ефективно мова могла правити за аналітичний критерій для конструювання цілісного простору. Пейсоннель також запропонував «Нове зображення слов’янських народів», невимушено й легко розплутуючи той хаос, який він сам так сумлінно нагромаджував: «Більше немає потреби зважати на різне походження цих народів, що за минулих сторіч здійснили всі ті набіги, про які я досить детально розповів; всіх їх тепер треба вважати слов’янами» ¹⁴. Вочевидь, Східна Європа утворювалася завдяки поглядові спостерігача і була справою фокусу, зосередження уваги; чи, можливо, після винайдення лінґвістичного критерію вона стала справою слуху.

Якщо Пейсоннель зрозумів, що слов’янська мова може стати структуротворним елементом Східної Європи, то П’єр-Шарль Левек був першим французом, який усвідомив, що для написання стародавньої або нової історії цього реґіону слід досконало знати цю мову. Його «Історію Росії» було опубліковано 1792 року в Парижі, коли Рюльєр розпочав публічні читання фраґментів зі своєї історії Польщі. Праці їх обох про Росію та Польщу стали історичними шедеврами французького Просвітництва і зберегли своє значення впродовж XIX століття. Якщо книга Рюльєра нарешті побачила світ 1807 року, коли Наполеон створив Велике князівство Варшавське, то працю Левека було перевидано 1800-го й 1812 років, у рік смерті автора й вторгнення Наполеона [410] до Росії. Але коли Польща Рюльєра — результат наукових досліджень у Парижі, то Левек працював безпосередньо в Росії. Він вирушив туди 1773 року, одночасно з Дідро, навіть з його рекомендацією, але повернувся до Парижа набагато пізніше за філософа, 1780 року. Левек викладав літературу у кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі і водночас займався наукою, ставши найвидатнішим французьким славістом свого сторіччя. У передмові до «Історії Росії» він сам високо оцінив свої академічні заслуги:

Даремно француз ставитиме собі за мету написати історію Росії, не покидаючи Парижа або задовольняючись розшуками у наших найбільших книгозбірнях. [...] Слід їхати до Росії, там приректи себе на кілька років нудних і впертих досліджень, вивчити не лише сучасну російську мову, а також давню слов’яно-руську, що нею написано всі літописи. [...] Саме так я і зробив ¹⁵.

Таке підготовляння не лише дало Левеку змогу написати повну історію Росії, але також додати до неї особливий вступ про «Слов’янську старожитність». Мовний простір, що його описав Пейсоннель з такими труднощами, у Левека здобуває певну культурну тяглість завдяки дослідженням релігійної міфології.

Рюльєрові в «Анархії в Польщі» нічого було сказати про стародавню історію, тож він просто назвав поляків і росіян частинами одного народу, «який під спільним іменем словенів, або слов’ян, розійшовся дванадцять сторіч тому по всьому сходу Європи». А Левек у своїй «Історії Росії» мав що сказати. Він не ототожнював росіян зі слов’янами, але припустив, що завдяки подібності мови, звичаїв, а також під впливом стародавніх джерел «їх почали плутати зі слов’янами». Навіть більше, самих слов’ян «древні плутали зі скіфами». Левек вважав, що слов’яни «прийшли зі Сходу» й заселили Росію, що відтак стала «їхнім першим осідком в Європі». Вони могли ринути на Римську імперію яко «північні» варвари, але, на думку Левека, за походженням належали, безперечно, до «східних» варварів. Племена, що колись підкорили імперію, були предками тих, хто «тепер населяє Богемію, Болгарію, Сербію, Далмацію, частину Угорщини», [411] навіть Померанію та Сілезію у Німеччині, а ті, хто лишився у Росії та Польщі, розділилися на племена: «Ляхи на берегах Вісли, поляни на берегах Дніпра, полочани на берегах Полоти, що впадає у Двіну, дреговичі між Двіною і Прип’яттю» ¹⁶. Так виглядала стародавня антропологія, структурована за географічними ознаками реґіону.

«Загалом вважають, — вів далі Левек, — що Петро І, зійшовши на трон, бачив навколо себе лише пустелю, заселену дикими звірами, яких він спромігся перетворити на людей» ¹⁷. Простежуючи російську історію аж від доісторичних племен стародавніх слов’ян, Левек переходив до викладу історії часів Петра та Катерини II, а не починав з них. При цьому він пропонував ширші погляди, ніж у старшого покоління просвітителів, особливо Вольтера. Але сила традиційних уявлень була такою, що коли в часописі Ґрімма рецензували «Історію Росії» Левека, оглядач не втримався від позіхання: «Неважко побачити, що в стародавній історії Росії мало цікавого, адже ці ранні епохи пропонують лише пам’ятки війни і диких звичаїв» ¹⁸. Фактично вже тоді, коли історіографія стала чутливішою до ранніх періодів історії Східної Європи, парадигма Петра-деміурга все ще викликала захоплення, навіть поза цариною історії Росії. «Загальна історія Угорщини» Клода-Луї де Сасі, видана 1780 року, майже одночасно з «Історією Росії» Левека, припонувала виклад «від перших завоювань гунів до наших днів». Подаючи Угорщину і Францію як опозиції «на двох кінцях Європи», Сасі несвідомо прийняв поділ континенту на Східну і Західну Європу. Відтак було цілком природно стверджувати, що правління Марії-Терези, котра померла 1780 року, стало для Угорщини «епохою революції, подібною до епохи Петра Великого в Росії». Ця «революція» провістила початок цивілізації: «Корисні ремесла почали процвітати у цій країні, навіть науки почали випромінювати добротворне напівсвітло (demi-jour)» ¹⁹. Вживання слова «demi-jour» чудово ілюструвало те, що Східна Європа перебуває десь посередині між пітьмою варварства й світлом цивілізації. Завдяки цій концепції історія стародавніх набігів варварів, укупі з гунами, слов’янами, скіфами та сарматами, стала невід’ємною частиною концепції Східної Європи у свідомості Просвітництва. [412]

«Стародавній і теперішній стан Молдавії»

У своїй схемі слов’янського світу у вигляді концентричних кіл Пейсоннель виділив Угорщину й румунські князівства Волощину і Молдавію як окремі мовні анклави. Як і Пейсоннель у 1750-ті роки в Криму, Отрів у Молдавії в 1780-х роках з’ясовував вплив мови і стародавньої історії на сучасний стан провінції. Від 1785-го до 1787 року він офіційно служив яко французький секретар і неофіційно яко французький консул при дворі молдавського господаря у Яссах, підданця турецького султана. Одним з його попередників на цій службі у 1770-х роках був Жан-Луї Карра, майбутній месмерист і революціонер, автор «Історії Молдавії та Волощини», що починалася твердженням: «Франція, Англія, частина Німеччини й Італії займають центр континенту, звідки линуть промені, що освітлюють інші частини земної кулі». Молдавію і Волощину, на думку Карра, можна було успішно колонізувати, як не надто віддалені частини земної кулі, «адже відстань не така велика, тож тут можна покладатися на всі ресурси цивілізованої Європи». Передача світла Західної Європи до Європи Східної означала й зворотний рух: передачу новин і знання про країни на кшталт Молдавії та Волощини. Виконуючи це завдання, Карра прояснював співвідношення між країнами і народами.

Не належить варварським і неосвіченим народам першими пізнавати нас; якраз навпаки, це ми маємо [...] відкривати (démêler) характер, геній, навіть фізіономію сучасних народів, розташованих на цій землі ніби для того, щоб стати об’єктами наших спостережень і нашої критики. Отож ми маємо пізнати ці народи до того, як вони пізнають себе самі і, своєю чергою, захочуть пізнати нас ²⁰.

У 1787 році, провівши два роки в Яссах, Отрів уклав так і не опубліковані «Міркування про стародавній і теперішній стан Молдавії», написані в епістолярній формі до нового фанаріотського господаря Александра Іпсиланті, названого тут «мій Володарю» («Mon Prince»).

Листи до князя, безперечно, виглядають як напучення просвіченого абсолютизму, адже Отрів обіцяє господареві, що історія принесе йому «світло та натхнення великих взірців». [413] Але коли Отрів звернувся до стародавньої історії у її стосунку до сучасних звичаїв молдавського народу, його міркування стали більше скидатися не на листування Вольтера, а на «Міркування» Руссо.

Якби я, мій Володарю, належав до народу, яким Ви правитимете, я заради Вас став би його істориком, понад усе присвятивши себе тому, щоб піднести його у Ваших очах, щоб відповісти на наклепи й забобони, які намагаються принизити його, неначе він негідний або нездатний тішитися щасливим правлінням. Мені вистачило б мужності проголосити, що з усіх народів, які нас оточують і славляться стародавнім походженням, ми єдині повністю дотримуємося звичаїв і законів своїх предків. [...] Ми одні, не будучи невилучною частиною великої імперії, але сплачуючи данину, зберігаємо наше ім’я і наші громадянські норми. [...] Ми одні оберігаємо закони і мову першого народу всесвіту, як ознаки належності до найшляхетнішого походження, деякі його звичаї зберігаються як [наші] національні традиції, і, нарешті, ми бережемо безцінну й незнищенну простоту тих стародавніх римлян, що підкорили всесвіт, і тих скіфів, що їх не підкорив ніхто ²¹.

Риторичне набуття молдавської ідентичності («ми одні»), самовпевнене твердження, що цей народ «гідний» та «здатний», і насамперед тлумачення стародавніх звичаїв як «національних традицій» страшенно скидається на звернення Руссо до поляків. І справді, «Міркування» Руссо опубліковано 1782 року в Парижі, тож Отрів міг їх прочитати перед своїм від’їздом до Константинополя в 1784 році. Руссо вважав, що в усій Європі лише Польща зберегла відблиск античного духу греків та римлян і що тільки «національні установи» створюють «національні риси», котрі відрізняють поляків від інших народів, отож украй важливо дотримуватися «давніх звичаїв», серед яких найцінніший — «простота вдачі» ²². Позаяк Східна Європа загалом надавала такий багатющий матеріал для теоретичних імпровізацій з національною ідентичністю, то і поляків, і молдаван можна було втиснути в один інтелектуальний формат.

Безперечно, Отрів значно краще обізнаний зі стародавньою та новітньою історією Східної Європи, ніж Руссо. [414] Він подав докладний покажчик «народів, що оточують нас» у Молдавії, повідомивши, що у давнину «тут пройшли даки гуни, ґоти, візиґоти, остґоти, авари, вандали і кумани», а в недавні часи «на цій землі панували булгари, угорці, семигородці, козаки, росіяни і поляки» ²³. Майже двадцять років перед тим Вольтер захоплено уявляв, як війська Катерини перейдуть Дунай і підкорять Молдавію; тепер опір російському впливові став завданням Отріва як агента французького Міністерства зовнішніх справ. Головна мета його «Міркувань» — розвіяти в кожного молдаванина, а надто в господаря, «безумну надію на поліпшення своєї долі через зміну покровительства» ²⁴. Це було лише політичним завданням, але основна цінність міркувань Отріва полягала в тому, що йому вдалося сформулювати принципи цієї політики в термінах мовної спорідненості та стародавньої історії.

Отож коли Пейсоннель був вражений, дізнавшись, що Волощину вважали «римською країною», Отрів охоче сприйняв таке «походження» та «спорідненість», унаслідок чого Молдавія і Волощина ставали римськими землями, сьогоднішньою Румунією. Він вважав їхню мову мовою римлян, тобто мовою романською, мовою «першого народу всесвіту», а в самих молдаванах добачив «незгладимі риси» стародавніх римлян і стародавніх скіфів! Це схрещення скіфів і римлян у стародавній історії, що породило сучасних молдаван, було чудовою культурною протиотрутою російському імперіалізмові, позаяк скіфи і римляни аж ніяк не були слов’янами. Ця концепція яскраво відбивала тогочасні уявлення про Східну Європу, розташовуючи Молдавію в історичному плані між західною цивілізацією римлян і східним варварством скіфів.

Отрів стверджував, що «братство народів мешкає між Дунаєм, Дністром та Чорним морем і розмовляє, як в Італії, мовою, що безсумнівно походить від латини». Він вихваляв зв’язки молдаван з римлянами і в дусі Руссо підносив молдавських бояр за «відданість стародавнім звичаям, сувору вдачу й не надто велику схильність до європейської цивілізації, яка, коли не подіє негайно, лише додає до старих вад нові» ²⁵. Він не уточнював, чи були ці стародавні манери, що уможливлювали спротив молдаван європейській цивілізації, [415] римською спадщиною, чи походили від скіфських орд. В іншій нотатці, не адресованій безпосередньо господареві, Отрів визнав, що коли він уперше прибув до Молдавії 1785 року, в нього викликав огиду брак європейської цивілізації: «Вигляд їхній спершу видався мені варварським, одяг смішним, однострої — обшарпаними, будинки — брудними норами, священики — жебраками і лицемірними нікчемами, а мова — жахливою (épouvantable). Але згодом мої очі й вуха звикли до цього» ²⁶. Повернувшись 1787 року з Молдавії, Отрів у 1792 році отримав нове дипломатичне призначення до консульства в Нью-Йорку.

Молдавська мова, що спершу видалася Отріву такою «жахливою», була важливою темою в його міркуваннях, особливо ж його зацікавила проблема її старовинного походження. Хоча в ранішому повідомленні 1785 року він називає молдавську «мовою, що насправді походить від латини», у повідомленні за 1787 рік він подає значно складнішу схему мовної спорідненості, навіть випереджаючи до певної міри новітні академічні гіпотези про походження румунської мови. На його думку, молдавська мова походила не від класичної (чи зіпсованої) латини, а від «простонародної мови римлян», це підтверджують зв’язки між артиклями та іменниками. Цей погляд на мову також спричинився до розташування Молдавії між цивілізацією та варварством:

І все-таки це мова римлян, хоча й не мова Цицерона і часів Авґуста. Вона набагато давніша. Молдавська мова — це мова вояків Ромула, вона зберегла суворість їхніх звичаїв і грубість манер. Ті зміни, що під час поступу римської цивілізації пом’якшили просодію, зробивши вимову м’якшою, закінчення — мелодійнішими, не зачепили народної мови, або принаймні хлібороби не долучалися до цих особливостей цивілізації. Вони зберегли у своїй мові варварство ранніх часів ²⁷.

Тож для Отріва молдавська мова давніша за латину, але менш цивілізована. Він підкреслював, що мова — найважливіший чинник для збереження національної ідентичності, позаяк звичаї, право, релігія можуть змінюватися з плином часу, але «націю не можна змусити забути свою мову» ²⁸. [416]

Отрів постійно згадував про загрозу молдавській мові з боку Російської імперії. Його непокоїло, що в православній церкві у Молдавії служба правиться церковнослов’янською мовою, а Росія заохочувала вживання кириличної абетки замість латиниці у писемній молдавській мові. Аби довести недоречність кирилиці у молдавській мові, Отрів малює гіпотетичну й абсурдну, на його думку, можливість використання кирилиці у французькій мові: «Якби святий Людовик привіз слов’янську абетку з Палестини і дав її французам, ми би говорили не mort, a moart. [...] Наша мова не змагала б до постійного пом’якшення, а ставала б дедалі жорсткішою і твердою» ²⁹. У цьому пасажі Отрів, мабуть, не стільки давав поради молдавському господареві, скільки хотів розважити французьких колеґ («наша мова») з Академії написів і красного письменства. Міркування Отріва було опубліковано аж на початку XX сторіччя, і 1902 року їх подали на розгляд Румунській академії в Бухаресті. Коли в 1859 році Молдавія та Волощина об’єдналися у незалежну Румунію, латинську абетку затвердили для писемної румунської, але в Молдавській Радянській Соціалістичній Республіці для письма було впроваджено кирилицю. Розглядаючи випадок Молдавії у контексті Східної Європи, Отрів дійшов сучасного погляду на взаємодію міжнародної політики, національної ідентичності і мови.

Отрів охарактеризував молдавську мову як мову «вояків Ромула», а пов’язавши мову з етнографією, згадав вояків імператора Траяна, котрий підкорив Дакію на початку II століття. Буквально трактуючи ідею Руссо про «національні риси», Отрів дивився на молдаван і добачав у них вояків з колони Траяна в Римі:

Ще досі в них можна впізнати високі постаті і міцну статуру римських вояків; ті, хто бачив риси завойовників Дакії на барельєфах колони, зведеної на честь завоювань Траяна, не без радості зустріне їх знову в Молдавії, у зовнішності їхніх нащадків ³⁰.

Колона Траяна справді мала величезне значення і була своєрідним тотемом, коли вісімнадцяте сторіччя відкривало Східну Європу. Скажімо, Сеґюр прибув до Росії в 1785 році, [417] саме тоді, коли Отрів опинився у Молдавії. Дивлячись на росіян, Сеґюр бачив «скіфів, даків, роксоланів і ґотів, котрі колись наганяли жах на римський світ»; росіяни були «напівдикими постатями із барельєфів Траянової колони в Римі», що відродилися й ожили «перед вашими очима» ³¹. Сеґюр, як і Отрів, не міг не думати про Траянову колону, подорожуючи Східною Європою. Отрів, приписуючи молдаванам національну ідентичність, ототожнював їх з римськими солдатами з відомої колони, які, своєю чергою, відзначалися «суворими звичаями і грубістю манер». Це, звісно, лише половина предків, що їх Отрів підшукав молдаванам; друга половина була скіфською, а отже, цілком варварською. Але, на відміну від Отріва, Сеґюр, розглядаючи росіян, пригадував не римських вояків з Траянової колони, а радше полонених варварів — даків і скіфів. Отже, Сеґюр і Отрів доповнювали один одного, мабуть, трішки заплутавшись, поки кружляли навколо колони Траяна, щоб розглянути її барельєфи до самісінького вершечка. Хто це — римські вояки чи, може, скіфські варвари? Саме у Східній Європі ці постаті оживали «перед вашими очима», а світ стародавніх варварів поставав перед поглядом сучасного антрополога.

«Зграї дикунів»

«Занепад і падіння Римської імперії» Ґіббона, одна з найвпливовіших літературних пам’яток Просвітництва, протягом XVIII століття сформувала погляди науки не лише на римську цивілізацію, а й на варварів, які прискорили занепад і падіння Риму. Ці північні й східні варвари, за класифікацією Пейсоннеля, пройшовши через усю Східну Європу, напали на Рим, а згодом на Константинополь. 1764 року під час відвідин Риму на Ґіббона зійшло натхнення за рік перед тим, як Пейсоннель опублікував свою працю про варварів з-над Дунаю і Причорномор’я. Ґіббон народився 1737 року, був на десять років молодший за Пейсоннеля і майже однолітком Левека, котрий народився 1736 року. Ґіббон почав серйозно працювати над «Занепадом і падінням» на початку 1770-х років, а вже в 1776 році видав сенсаційно успішний перший том. Два наступних томи [418] було опубліковано 1781 року, коли Левекова «Історія Росії» мала ось-ось з’явитися у Парижі. Останні рядки свого шедевра Ґіббон дописав у 1787 році, саме тоді, коли Отрів уже працював над своїми міркуваннями про Молдавію. Останні томи Ґіббона вийшли друком 1788 року. Отож науковий шлях Ґіббона майже збігся у часі з діяльністю Пейсоннеля, Левека й Отріва; ба більше, території, історію яких вони досліджували, географічно перетиналися. Події «Занепаду і падіння» загалом зосереджувалися на Римі й Константинополі, але неминуче виринали й географічні пункти та етнографічні спільноти Східної Європи, що набували дедалі більшої ваги у серединних і кінцевих томах твору. Безсумнівно, ця книжка була найпопулярнішим і найвпливовішим дослідженням античної історії Східної Європи.

Ґіббон згадує Східну Європу на перших сторінках своєї довжелезної історії, вихваляючи Траянові завоювання Дакії та «цілковите підкорення варварів». Потім він окреслює кордони завойованої провінції:

Її природними кордонами були Дністер, Тиса, або Тибіскус, Нижній Дунай і Евксінське море. Залишки військової дороги і досі можна побачити на берегах Дунаю і в околицях Бендер, місця, що уславилося в новій історії, ставши нині кордоном між Турецькою і Російською імперіями ³².

Географічні кордони свідчили, що тут Ґіббон опинився на тій самій землі, про яку оповідав Пейсоннель, тобто між Дунаєм і Чорним морем. Як і Отрів, Ґіббон легко рухається між «стародавньою» і «сучасною» історією Східної Європи, згадуючи події нової історії та сучасні йому імперії. З тону оповіді могло видатися, що Ґіббон на власні очі бачив залишки римської дороги від Дунаю до Дністра, але в примітці зазначалося, що це спостереження належить д’Анвіллеві, картографові, що займався античною географією. Отож, коли йшлося про Східну Європу, Ґіббон, як і Вольтер, виявлявся «кабінетним мандрівником». Заявивши, що Бендери були «місцем, яке уславилося в новій історії», Ґіббон гадав, що його читачі вже знали про це місто з Вольтерового «Карла XII». Бендери, розташовані на Дністрі, між Молдавією і Татарією, були місцем, де Карл розбив табір, знайшовши притулок у татар після [419] поразки під Полтавою. Пізніше Бендери знову опинилися в центрі уваги, коли 1770 року війська Катерини розпочали їх переможну облогу, а Вольтер з Фернея палко вітав цю подію. Такі зауваження Ґіббона свідчать, що він мав конвенційну свідомість сторіччя, яке відкривало Східну Європу.

У десятому розділі першого тому, надрукованого у 1776 році, Ґіббон розповідав про «Велике нашестя варварів», яке змусило його обдивитися уздовж і впоперек цілу Східну Європу. Варварами тут були ґоти. Ґіббон погоджується з версією їхнього скандинавського походження, хоча й не виключав того, що коріння їхнє сягає ще далі — «Азійської Сарматії». Готуючись зобразити велике «нашестя» III століття, Ґіббон описує попередню міґрацію через Балтійське море зі Швеції, «до гирла Вісли», а потім переходить до основної теми — «другої міґрації ґотів з Балтики до Евксіну». Знову і знову він звертався до «Стародавньої географії» д’Анвілля, аби простежити за річковою мандрівкою ґотів униз Дніпром (для нього Борисфеном): «Вигини цієї величезної річки, яка плине низинами Польщі й Росії, визначили напрямок їхнього походу» ³³. Вони стикалися з різними племенами, які Ґіббон означив яко сарматські, на кшталт язиґів, аланів, роксоланів, аж доки нарешті не зустрілися зі «скіфськими ордами». У такий спосіб міґрація ґотів дала змогу Ґіббонові ознайомити читача з варварами, які жили у Східній Європі — від Балтійського до Чорного моря.

Цікаво, що ґоти у Ґіббона прямують тим самим маршрутом, яким, услід за Карлом XII, здійснював свою уявну подорож Вольтер, вирушивши зі Швеції, перетнувши Балтику і через Польщу й Росію діставшись України та Криму. Вольтер використав цей шлях, аби зобразити Східну Європу у XVIII столітті, а Ґіббон — аби показати її в III столітті. Хоч як це дивно, але Вольтер дорогою також зустрічається з варварами — сарматами: «У польських вояках і досі можна впізнати характер стародавніх сарматів». Ґіббон пише про Україну як про ласий шматок для будь-якого завойовника, давнього чи нового: «...Країна значних розмірів і надзвичайної родючості, помережана судноплавними річками, які з обох боків вливаються в Борисфен; вкрита великими і величними дубовими лісами». У примітці Ґіббон пояснює своє [420]

Фраґмент «Romani Imperii Tabula Geografica», тобто мапи Римської імперії з Роберового «Atlas Universel», Париж, 1757 рік. На схід від «Германії» та імперії точна локалізація назв місць поступається нечіткому нанесенню на мапу назв народів і племен стародавніх варварів; усі вони належать до широкої географічної смуги «Германо-Сарматії», що простягається по діагоналі з північного заходу на південний схід. Далі на схід аж до кінця карти лежить ще ширша смуга під назвою «Сарматія». Над Кримським півостровом бачимо напис «Parva Scythia», тобто «Мала Скіфія». (З колекції мап Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [421]

аісторичне змішування стародавньої та сучасної географії України: «Теперішній вигляд країни є близьким віддзеркаленням стародавнього, бо в руках козаків вона надалі залишається в природному стані» ³⁴. Вольтер у своєму «Дослідженні про звичаї» з такою самою легкістю переносив сучасних йому козаків до стародавнього світу:

Їхнє життя нічим не відрізняється від життя стародавніх скіфів і татар на берегах Чорного моря. На півночі і на сході Європи (l’orient de l’Europe) вся ця частина світу і далі живе сільським життям: це образ так званої героїчної доби, коли люди, маючи лише найнеобхідніше, відбирали це найнеобхідніше у своїх сусідів ³⁵.

Тож Вольтер і Ґіббон, створюючи історію Східної Європи, змішували стародавнє з новим, нове зі стародавнім.

Головним героєм тридцять четвертого розділу праці Ґіббона став Аттіла, вождь гунів, яких із незрозумілих причин зараховано до скіфів і розміщено на мапі Східної Європи: «Їхні переможні орди розійшлися від Волги до Дунаю». Портрет Аттіли побудовано на расових характеристиках, і тут Ґіббон бере за взірець новітніх варварів: «Образ Аттіли виявляє справжню потворність сучасного калмика; велика голова, смаглява шкіра, маленькі глибоко посаджені очі, плаский ніс, декілька волосків замість бороди, широкі рамена і приземкувате кремезне тіло, мускулисте і сильне, але непропорційне». Примітка відсилала читача до «Природничої історії» Бюффона. Антропологічна подібність давнього скіфа до «сучасного калмика» ставила знак рівності між їхнім варварством. Згадавши про те, що гуни Аттіли, можливо, практикували людські жертвоприношення, Ґіббон робить загальніший висновок, що вони не знали цивілізації. «Скіфський цар, — зауважує він, хоча й необізнаний з науками і філософією, либонь, міг шкодувати, що його неосвічені підданці не знали мистецтв, які б могли увічнити в пам’яті його діяння». Таким мистецтвом, звісно, виступало мистецтво самого Ґіббона — мистецтво історика. Аттіла був настільки далекий від розуміння можливостей цивілізації, що не спромігся навіть використати римських бранців, «аби поширити у скіфських степах паростки практичних і декоративних мистецтв». [422] Такі уявлення про поширення цивілізації свідчать, що, на думку Ґіббона, цивілізація могла впливати на варварів і сприяти їхньому розвиткові. Але сам Аттіла, заснувавши столицю «між Дунаєм, Тисою і Карпатськими горами, у низинах Верхньої Угорщини», назавжди зберіг «простоту своїх скіфських предків» ³⁶. Отож для Ґіббона, як і для Пейсоннеля та Отріва, скіфський чинник лишився незамінним для етнографічної ідентифікації варварів Східної Європи.

Уявлення Ґіббона про Східну Європу найповніше висвітлено у сорок другому розділі, що загалом був присвячений оглядові «стану варварського світу» в VI столітті та досліджував «племена і набіги слов’ян». Починає він з поділу народу на дві частини: «Дикі племена, що мешкали або блукали рівнинами Росії, Литви і Польщі в епоху імператора Юстиніана, можна поділити на дві великі родини — булгар і склавонів». Перші були татарами, «і нема потреби повторювати простий і всім відомий опис татарських звичаїв». Проте склавони заслуговували на більшу увагу: дослідник описував їхню мову, расові ознаки й примітивну економіку.

Їхні численні племена, віддалені одне від одного, а то й ворожі, розмовляли однією спільною мовою (різкою і невпорядкованою) і знані були подібністю свого вигляду, відрізняючись від смаглявих татар та наближаючися, хоча й не цілком, до високих і білошкірих германців. По провінціях Росії та Польщі було розкидано чотири тисячі шістсот сіл, і позаяк тут бракувало каменю й заліза, хати будувалися нашвидкуруч із неотесаної деревини. Вони височіли чи, радше, ховалися глибоко в лісах, на берегах річок або на болотах, і їх можна було б порівнювати зі спорудами бобрів, на які вони скидалися і з суші, і з води; щоправда, таке порівняння полестило б диким мешканцям тих хат, менш охайним, працьовитим і товариським, ніж ті дивовижні звірі. Отож сільськогосподарські багатства склавонів забезпечувалися не так працьовитістю самих мешканців, як родючістю ґрунту ³⁷.

Згідно з тогочасною традицією, Ґіббон назвав слов’янську мову різкою і невпорядкованою. Отрів з цим цілком погоджувався. Його твердження про расову вищість германців над слов’янами (вищі на зріст і з яснішою шкірою) стало тезою, [423] наукову достовірність якої самі німці гарячково доводитимуть від XVIII аж до XX століття. Екскурс Ґіббона до природничої історії, зокрема порівняння слов’ян з бобрами, був до великої міри його власним жартом, хоча йшлося про проблеми самої цивілізації. Він вихваляв бобрів за їхню архітектурну вправність і картав слов’ян за брак чистоти, працьовитості і товариськості.

В іншому місці Ґіббон описав слов’ян як «простих, терплячих і гостинних» (утримавшись від будь-яких неоднозначних зауважень щодо відповідної простоти бобрів). Як і Левек, Ґіббон визнавав існування в слов’ян релігії — бога грому і великої кількості німф. Але політичного устрою вони не мали взагалі: «Слов’яни вважали негідним себе підкорятися тиранові, князеві чи навіть мировому судді». Їхній спосіб ведення війни поставав у Ґіббона як утілення цілковитої дикості, бо вони воювали «майже голі», а їхньою зброєю був «лук, сагайдак з невеликими отруйними стрілами й довга мотузка, яку вони спритно метали, ловлячи петлею ворога на ходу». Ще гидкішим у своїй дикості було їхнє ставлення до полонених: «Не оглядаючись на звання, вік або стать, полонених саджали на палю, здирали з них живцем шкіру або прив’язували до чотирьох стовпів і били палицями, доки ті не сконають, або зачиняли у якійсь просторій будівлі й підпалювали її». Нагромаджуючи ці жахливі образи, Ґіббон покликався на Прокопія, але припускав, що візантійський історик міг перебільшувати ³⁸. В епічній оповіді Ґіббона про боротьбу цивілізації та варварства останнє було властивістю Східної Європи, поширеною поміж «диких племен, що мешкали або блукали рівнинами Росії, Литви і Польщі».

У п’ятдесятому розділі Ґіббон детально розповідає про Магомета, іслам та арабів, що не вельми відрізнялися від скіфів ³⁹. Ці теми мають першорядне значення і в наступних розділах, тому на початку п’ятдесят п’ятого розділу Ґіббон перепросив читача за певні відступи, підкресливши, що «у війні, релігії, науці, за часів процвітання та занепаду, араби не можуть не викликати у нас цікавості». Проте це виправдання було лише вступом до справжньої теми цього розділу Східної Європи, чиї народи проголошувалися негідними такого зацікавлення й уваги історика: [424]

Шкода витрачати такі зусилля на вивчення зграй дикунів, які у VII-XII сторіччях спускалися з рівнин Скіфії, здійснюючи постійні набіги й переселення. Їхні імена грубі, їхнє походження сумнівне, вчинки незрозумілі, забобони безглузді, доблесть брутальна, а одноманітність їхнього приватного і громадського життя не пом’якшувалася невинністю й не ушляхетнювалася політикою. Візантійський престол у своїй величі витримав і пережив їхні безладні напади; більша частина цих варварів безслідно зникла, не залишивши по собі жодної згадки, а жалюгідна решта стогне і ще довго стогнатиме під владою тираначужоземця. У викладі стародавньої історії І. Болгар, II. Угорців, III. Русів я обмежуся лише тими фактами, які варті згадки ⁴⁰.

Тут Ґіббон знову конструює ідею цивілізації від супротивного, описуючи її відсутність у варварів. При цьому давня безладність заслуговувала на презирство сучасників. Політична формула, за якою він легко віддав народи Східної Європи на поталу чужоземним тиранам, звісно, була цілком традиційною, але вона тут доволі двозначна. Імовірно, історик мав на увазі болгар (вони стояли першими у його списку), що перебували під владою турецького султана. Але, з другого боку, у 1780-х роках, коли Ґіббон писав цей розділ, угорці були підданцями віденських Габсбурґів в особі Йосифа II, котрий правив у дусі якнайсуворішого абсолютизму, а над росіянами панувала німецька принцеса Катерина II, чиє царювання було не менш самодержавним. У будь-якому разі Ґіббон мав схильність тлумачити підпорядкованість цих народів чужоземній тиранії яко заслужену відплату за надзвичайну дикість у давні часи.

Свою оповідь про болгар Ґіббон починає з хибного твердження, що вони були слов’янами за походженням. Небезпідставно стверджуючи, що болгари розмовляли слов’янською мовою, він також недбало зараховує і волохів до числа споріднених народів:

Їхня мова беззаперечно доводить, що болгари походять від склавонської, або, точніше, слов’янської раси; а споріднені з ними серви, боснійці, раски, хорвати, волохи тощо [425] наслідували або норми, або приклад головного племені. Як полонені чи підданці, союзники чи вороги Грецької імперії вони розійшлися по всій цій землі від Евксіну до Адріатики ⁴¹.

За термінологією Ґіббона, слов’яни були окремою расою, яка складалася із чималої кількості племен. Картографічна конкретизація «від Евксіну до Адріатики» фіксувала найзахіднішу межу Східної Європи. З приводу походження слов’ян він цитує латинське джерело — трактат Йоанна Христофора де Йордана, опублікований 1745 року у Відні, але ставить під сумнів цінність цієї праці з огляду на походження самого автора. «Його зібрання і дослідження корисні для вивчення старожитностей Богемії та навколишніх земель, — пише Ґіббон про Йордана, — але його погляди обмежені, його стиль варварський, його критика поверхова, до того ж придворний радник так і не позбувся богемських упереджень». Насправді власні упередження Ґіббона і хибне твердження про слов’янське походження болгар дозволили йому використати давні богемські джерела під час роботи над історією Болгарії. Водночас він допускає скіфські впливи, описуючи драматичну поразку візантійського імператора Никифора, якого 811 року розгромив болгарський хан Крум, зробивши з черепа імператора позолочений кубок. «Ця дикунська чаша має відблиск скіфської степової вдачі» ⁴². Ця дивна згадка про «відблиск» із кольоровими конотаціями вказує на расовий підхід до антропології, за допомоги якого тогочасний історик намагався пояснити походження і поширення звичаїв серед варварів давнього світу.

«Коли чорні зграї угорців уперше ринули на Європу, приблизно через 900 років після Різдва Христового, — писав Ґіббон, представляючи наступний народ зі свого списку, — їх із переляку і через забобонність прийняли за Гога і Магога зі Святого Письма, за знаки і передвісників кінця світу». Ґіббон покликався на латинські твори угорських істориків XVIII сторіччя: книжку Ґеорґа Прая, що вийшла у Відні 1775 року, й працю Штефана Катони, що з’явилася між 1778 і 1781 роками в Пешті. «Їхня раціональна критичність уже не задовольняється марнославним родоводом [426] від Аттіли й гунів», — зауважив Ґіббон і сам не вагаючись приписав угорцям ще непевніше походження, називаючи їх «одним зі скіфських племен». Як і у випадку болгар, переселення угорців окреслило протяжність Східної Європи, від Волги до Дунаю, позаяк навіть після того, як вони осіли на теренах сучасної Угорщини, то на Волзі жили «давно втрачені брати» «язичники і дикуни, що також звалися угорцями» ⁴³. У такий спосіб Ґіббон констатує проміжне становище Східної Європи, з різними ступенями й мінливим співвідношенням цивілізації та дикості.

Звертаючись до творів візантійського імператора X сторіччя Константина Багрянородного, Ґіббон усвідомлював, що наука його часу здатна вдосконалити класичний поділ варварських народів. Лінґвістичні дослідження свідчили, що «угорська мова стоїть осібно, наче ізольована, серед склавонських діалектів; але вона має близький і виразний зв’язок з угро-фінською расою, расою примітивною і дикою, що колись населяла північні землі Азії та Європи». Також Ґіббон наводив тогочасний «татарський доказ», який пов’язував угорську мову з мовами народів Сибіру ⁴⁴. Коли Ґіббон працював над своєю історією, наука XVIII століття вже прийшла до сучасної лінґвістичної класифікації, за якою угорська належала до угро-фінських мов. Це було встановлено завдяки різним географічним дослідженням, які проводили передусім у Сибіру, десь від часів царювання Петра. Штраленберґ, швед, який потрапив у полон до Петра, протягом 1720-х років збирав лексику і порівнював мови Сибіру, приблизно одночасно з російським істориком Татищевим. У 1730-х роках російський історик німецького походження Ґерард Міллер працював над списками лексики Сибіру, а Й.-Е. Фішер, котрий продовжив цю справу в 1740-х роках, склав сибірський словник і чітко сформулював мовну спорідненість Сибіру й Угорщини. Працю Фішера про походження угорців було опубліковано 1770 року, а Ґіббон згадує її в примітці ⁴⁵. Але в 1765 році Жокур абсолютно помилково повідомляє в «Енциклопедії», що «мова Угорщини є діалектом слов’янської мови». Сумніви науки з приводу цієї проблеми зростали через загальну тенденцію XVIII століття змішувати й поєднувати народи Східної Європи як у давній, так і в новітній історії. Зокрема, [427] мовні порівняння дозволяли Ґіббонові пов’язувати сучасних угорців з татарами, підкреслюючи і підкріплюючи його концепцію про близькість давніх угорців до скіфів.

Образ усіх цих варварів у Ґіббона сповнений мальовничої дикості: «Намети угорців були зі шкіри, одяг з хутра; вони голили волосся і робили надрізи на обличчях». Але до їхніх рук він вклав річ цілком визначеного антропологічного походження: «Їхньою традиційною смертельною зброєю був татарський лук». Порівняння зі стародавньою Скіфією стали метафоричними й менш виразними; наприклад, коли угорці вирушали на розбій, то «у своїй скіфській шаленій швидкості протягом одного дня викорінювали і знищували все навколо у радіюсі п’ятдесяти миль». Ґіббон визнає, що «їхня любов до сирого м’яса залишилася у народних леґендах про те, як вони пили кров і бенкетували серцями замордованих». Окрім цього, він часом міркує про менш емоційні речі, які, щоправда, також стосуються крові, але не випитої, а успадкованої — одного з чинників расової належності угорців. «Тутешня раса, тюркської або угро-фінської крові, — писав Ґіббон, — перемішалася з новими поселенцями скіфського або склавонського походження» ⁴⁶. В такий спосіб слов’янські та скіфські складники Східної Європи перемішувалися в крові.

Нарешті, Ґіббон звертається до питання походження «русів» — «споріднених зі шведами й норманами», котрі, як і ґоти раніше, перетнули Балтику і «відвідали її східні береги, тихий осідок фінських і склавонських племен». «Тиша» цих східних берегів означала, що про народи, які жили тут, давня історія досі не чула, і Ґіббон несподівано переносить назву «руси» зі скандинавських гостей на ці тихі племена. «Первісні руси з Ладозького озера, — писав він, — шкурками білих вивірок платили данину цим чужинцям, яких вони прозвали варягами, тобто розбійниками». Поступово чужинці «перемішалися з русами кров’ю, релігією і мовою». У XVIII столітті наука надала в розпорядження Ґіббона достатньо даних як про угро-фінське походження угорської мови, так і про скандинаво-варязьке походження русів. Він переважно покликається на «Історію Росії» Левека, видану 1782 року, завдяки якій непрямо ознайомився з матеріалами руських літописів. Ґіббонові також прислужилися подорожні нотатки Кокса, що [428] з’явилися друком 1784 року, підтримуючи загальний інтерес до Росії ще до того, як у 1788-му було опубліковано останні томи «Занепаду і падіння» ⁴⁷. Отже, Ґіббон вивчав Росію за посередництвом чужих подорожей та зневажливих приміток.

Як географічне джерело він цитує д’Анвіллеву «Російську імперію, її походження і зростання», але, вочевидь, він також мав під рукою його-таки «Стародавню географію», бо розташував Росію, покликаючись на «географію Скіфії», згадавши навіть про «розпливчасту та нескінченну картину скіфської пустелі». Ґіббон відстежує, як руси заселили землі вниз за течією Дніпра до Чорного моря, визначивши торговельний шлях через Східну Європу «від Балтики до Евксіну, від гирла Одри до константинопольського порту». Ґїббонова оповідь зосереджується навколо руських походів на Константинополь протягом ІХ-Х століть, які дали йому нагоду з уїдливою поблажливістю показати погляд варварів на візантійську цивілізацію: «Вони заздрили дарам природи, яких їх позбавив власний клімат, вони прагнули заволодіти творами мистецтва, що їх не могли відтворити з лінощів, а придбати — з бідності». Такі «піратські пригоди», як з’ясувалося, не були справою далекого минулого, адже «образ їхніх морських походів знову ожив у минулому сторіччі, коли козацькі флотилії вирушали з Борисфена у плавання тим самим морем з тією ж метою». Ще раз впали кордони між давньою і новою історією, — і козаки XVII століття, сівши у свої «чайки» на Дніпрі, вирушили до X століття. Ця думка ще чіткіша у примітці: тут згадується Бопланів «Опис України», де сказано, що «якби не вогнепальна зброя, сучасних козаків можна було б прийняти за давніх русів». Таке бачення навряд чи було історичним, однак дозволило Ґіббонові пов’язати давню історію з часами Катерини: «За наших часів російські флотилії вже плавають не Борисфеном, а навколо цілої Європи» ⁴⁸. Тож руси знову опинилися під Константинополем, уже не на козацьких чайках, але, либонь, з тією самою метою.

Кульмінацією цього розділу стає розповідь про прийняття християнства у Києві й відмову русів від людських жертвоприношень, а на завершення Ґіббон висловлює певні міркування про прихід християнської релігії до європейських варварів. «Північні та східні землі Європи, — писав він, [429] наближаючись до географічного означення Східної Європи, прийняли релігію, яка відрізнялася від поклоніння їхнім місцевим ідолам більше в теорії, ніж на практиці». Хоча Ґіббон не зміг утриматися, щоб не відважити такого ляпаса християнству, він не вважав, що прірва між цивілізацією та варварством була незначущою:

Прийняття варварів до лона громадянського і церковного суспільства звільнило Європу від набігів норманів, угорців і русів з моря й суші, які почали вчитися жалувати своїх братів і вдосконалювати свої володіння. Запровадження законів і ладу здійснювалося за сприяння духовенства; так паростки мистецтв і наук з’явилися у диких країнах земної кулі ⁴⁹.

Майже непомітно Ґіббон змінює історичну перспективу, і точкою відліку стає не стародавній Рим чи Візантія, а Європа. З появою «склавонських і скандинавських королівств» він уже не потребує свого компаса, аби зорієнтуватися в географії цивілізацій: «Вони перейняли вільний і шляхетний дух європейської республіки і поступово прилучилися до світла знання, що линуло із західного світу» ⁵⁰.

«Безліч дрібних диких племен»

1764 року, коли Ґіббон вирушив у Рим, двадцятирічний Йоганн Ґотфрід Гердер приїхав у Ригу, де став учителем і священиком. Рига разом із провінцією Лівонією, теперішньою Латвією, належала Росії з 1710 року, коли Петро Великий забрав її у Швеції після перемоги над Карлом XII. Однак Рига зберегла відносну автономію навіть у складі Російської імперії. Влада залишалася в руках німецького бюргерства, а місто користувалося рештками ганзейської незалежності. Влітку 1764 року, незадовго до непомітного прибуття туди Гердера восени того самого року, Рига вітала набагато важливішого гостя — свою нову імператрицю Катерину. Саме вона у 1780-х роках знищить залишки лівонської автономії, відмовившись визнавати локальні обмеження свого просвіченого абсолютизму, але навіть після цього, як свідчитиме на зламі століть Коббетт, Рига залишатиметься [430] особливо відкритою до Балтики, будучи частиною Росії, але на самій її окраїні. Справді, протягом усього XVIII сторіччя узбережжя Балтійського моря аж до найсхіднішої його точки — Санкт-Петербурґа стало чимось на кшталт відкритого кордону Східної Європи. Гердер дістався до Риги через Балтійське узбережжя, з Кеніґсберґа, тільки-но прослухавши курс лекцій Канта; у Кеніґсберґу він був на території Пруссії підданцем Фрідріха. На захід від Кеніґсберґа лежав Ґданськ, що належав Польщі, але, як і Рига, зберігав певну міську автономію. Ґданськ і Рига, розташовані відповідно на Віслі й Двіні, були пунктами доступу до Східної Європи.

Ґіббон виїхав з Рима, настільки приголомшений його колишньою славою, що одразу розставив усіх варварів Європи на свої місця навколо цього безсумнівного центру цивілізації. Гердер покинув Ригу 1769 року, вирушивши через Балтійське море і Ла-Манш до Нанта у Франції. Звідти він згодом поїхав у Париж. Тож він здійснив мандрівку з краю Східної Європи до самого серця Європи Західної. Однак Гердерів «Щоденник моєї подорожі 1769 року» був цілковито присвячений Східній Європі, яку він залишав позаду, дія розвивалася у напрямку, протилежному самій подорожі. І справді, перше речення щоденника зраджувало дезорієнтацію не тільки на місцевості, але й у часі — через використання іншого календаря в Російській імперії: «23 травня / 3 червня я вирушив з Риги і 25 травня / 5 червня поплив морем бозна-куди» ⁵¹. Гердерові довелося провести решту життя у ґетівському Веймарі, але ідея Східної Європи, яка зародилася в Ризі й розвинулася у щоденнику 1769 року, залишилася з ним назавжди. Ґіббон розселяв варварів десь на околицях з величною зневагою, а часом з іронією блискучого класичного стиліста. Натомість Гердер під час морської подорожі був ладен писати про цих самих варварів із бурхливим захватом і непідробною цікавістю в стилі, котрий незабаром здобуде славу як «Буря й Натиск». Варварів давньої історії він втискає до етнографічного сьогодення й навіть до майбутнього, створеного його шаленою уявою. Вони знайдуть спокій лише через двадцять років, на сторінках фундаментального твору Гердера «Ідеї до філософії історії людства», у частині четвертій (книга XVI, розділ IV) під назвою «Слов’янські народи». [431] Для Ґіббона слов’яни яко предмет давньої історії були чимось на кшталт бобрів, а то й навіть гірше. Для Гердера слов’яни стали об’єктом зачарування і захоплення, а їхні особливості й характер найкраще можна було пізнати за допомоги таких нових дисциплін, як антропологія і фольклор.

Величезний вплив на щоденник 1769 року справила сама Балтика, а починався він з розмірковувань про Північ, якою вона виглядала з моря: «Холодна Північ тут видається колискою морських чудовиськ, варварів, велетнів і руйнівників світу». Гердер, чий інтелектуальний компас у цю мить вказував на Північ, перемішав поняття давньої історії й казкової міфології. Але, заглиблюючись у давню історію, він дедалі більше відчував дезорієнтацію в просторі: «Північ чи Південь, Схід чи Захід були Vagina hominum *?»

* Піхвою людства (лат.).

У відповідь Гердер пропонує навіяну мореплаванням метафору двох «потоків» первісного поширення культури. Один ішов зі Сходу до Греції та Італії, принісши із собою «музику, мистецтво, науку й звичаї». Другий потік спрямовувався «на Північ, з Азії до Європи», тобто паралельно до шляху самого Гердера з Риги до Нанта, створюючи мінливий простір нерівномірного розвитку ⁵². Він думав про Ригу, яку покинув і куди сподівався колись повернутися, аби заснувати там національну школу й «гуманно перетворити природного у своїй дикості Еміля, описаного Руссо, на національне дитя Лівонії». Дикість Еміля була милою його серцю, але для Лівонії він готував програму цивілізування:

Все сьогодні має узгоджуватися з політикою; це потрібно і мені з моїми планами! Ось яка буде моя школа: вона протистоятиме розкошам і вдосконалюватиме звичаї! Вона має наблизити нашу мову й освіту до смаків і вишуканості нашої епохи, аби ми не лишалися позаду. Наслідувати приклад (nachzueifern) Німеччини, Франції та Англії! Нести честь і просвіту шляхетному станові! Стати надією Польщі, Росії та Курляндії! ⁵³

Наслідування прикладу, вдосконалення звичаїв або відставання — все це вказує на імпліцитну шкалу розвитку. [432] Географічним центром розвитку, на думку Гердера, стала б Рига, в якій він убачав сполучник між Німеччиною, Францією та Англією, з одного боку, і Польщею, Росією та Курляндією, з другого, тобто між Західною та Східною Європами. Його плани заснувати школу в Ризі, наслідуючи Західну Європу, свідчили, що він визнає вищість Західної Європи, але водночас ця школа мала стати маяком надії для Східної Європи. Пливучи кораблем на захід, Гердер географічно покидав Східну Європу, але вирішив, що в іншому сенсі вона не повинна «залишатися позаду».

«Я пропливав повз Курляндію, Пруссію, Данію, Швецію, Норвегію, Ютландію, Голландію, Шотландію, Англію, Нідерланди до Франції», — писав Гердер, описуючи свій шлях Балтійським морем. «І ось деякі мої політичні морські мрії (Seetraume)». Ці мрії були плодом панорамного погляду віддалік, адже, досягнувши північно-західного узбережжя Європи, він озирнувся й побачив за собою наймальовничішу картину Східної Європи XVIII століття:

Який краєвид цих земель відкриється з північного заходу, коли дух цивілізації (Kultur) навідається до них! Україна стане новою Грецією. Прекрасне небо, під яким живе цей народ, його радісне життя, його музична вдача і родюча земля колись прокинуться; з безлічі дрібних диких племен, якими також були колись греки, постане ґречна (gesittete) нація, а її межі сягатимуть Чорного моря і звідти далі по всьому світу. Угорщина, ці народи, а також землі Польщі й Росії належатимуть до цієї нової цивілізації (Kultur); з північного заходу цей дух пошириться по всій Європі, яка поринула в сон, і зробить її служницею (dienstbar) цього духу. Все це попереду і повинно статися колись; але як? коли? завдяки кому? ⁵⁴

Таким був масштаб Гердерових морських мрій. Він дивився з Балтики, і погляд його сягав Чорного моря, охопивши цілу Східну Європу. Віддавшись потоку асоціацій, він створює Східну Європу з «безлічі дрібних диких племен», додавши до них Україну, Угорщину, Польщу та Росію. В уяві Гердер об’єднав усі ці шматки в нову «цивілізацію», скориставшись німецьким поняттям Kultur. Україна, котра для Ґіббона досі [433] залишалася у «природному стані» і була всього-на-всього ласим шматком для завойовника, в Гердера перетворювалася на центр цієї нової цивілізації; її народ уже був «радісний» і «музичний», йому бракувало лише «ґречності». Тут Східна Європа поставала яко простір, майбутнє якого було передбачене на тисячу років уперед. Але, попри весь Гердерів захват, основний посередник цивілізації для нього — дух північного заходу або радше Західної Півночі, який дивився на Східну Європу очима самого Гердера з моря, намагаючись зробити її «служницею».

Нарешті, майже наприкінці своєї подорожі до Франції, Гердер звертається до особливого випадку — Росії, імперії, підданцем якої він був протягом п’яти років. Він розмірковував, як і інші філософи-просвітителі, чи принесуть законодавчі проекти Катерини «справжню цивілізацію» до Росії. «В чому полягає справжня цивілізація?» — запитує він і відповідає: «Не лише в даруванні законів, а й у вихованні манер». Зробивши цю вже традиційну заувагу, Гердер міркує над тим, яких саме законів потребує Росія, відхиляючи проекти «законодавчих умів» (gesetzgeberische Köpfe) Англії, Франції або Німеччини, а також приклади стародавньої Греції та Риму. Закони для Росії мають походити зі Сходу, аби відповідати «характерові, розмаїттю й рівням (Stufe) народів Росії». Підкреслюючи різницю «рівнів» народів Російської імперії, Гердер наближається до створення, либонь, найаналітичнішої для XVIII століття шкали розвитку Східної Європи. Росія яко ціле, можливо, перебувала на нижчому рівні розвитку, але всередині неї Гердер виділяв «розвинені, напіврозвинені й дикі реґіони». Потім він переніс ці рівні на географію: «Дикі народи мешкають на кордонах; напіврозвинене село всередині країни, а розвинені — на морському узбережжі. Використання (Gebrauch) України. Дивись вищеподаний план» ⁵⁵. Загадкові слова про «використання України», здається, проливають дещо інше світло на Гердерове пророцтво щодо тамтешньої цивілізації. Згаданий план полягав у використанні України, поцінуванні її «музичної вдачі», а особливо — «родючої землі», аби зробити її «корисною» в аграрному плані, підпорядкувавши політичному проектові об’єднання неровномірно розвинених «рівнів» Росії. [434]

За Гердером, «законодавчі уми» Західної Європи були не тільки неспроможні допомогти Росії, але, беручись за цю справу, ставили під загрозу власну цивілізацію: «Один з найбільших торгових народів, приміром англійці, пробудять інший дикий [народ] і таким робом зруйнують самі себе, і цим другим народом можуть бути росіяни!» Пробудження Росії могло навіть загрожувати «паводком народів». Гердер цікавився також занепадом і падінням Римської імперії: «З Римом і варварами було трохи інакше: тоді закипало дуже довго, а за наших часів, як кажуть у народі, закипатиме ще довше, а вибухне раптовіше» ⁵⁶. В такий спосіб історія падіння Риму переносилася на сучасний світ і навіть стала прогнозом на майбутнє, але тепер не Рим, а ціла Західна Європа чекала на паводок варварів зі Східної Європи.

У XVIII столітті лише міркування Руссо, висловлені у «Суспільній угоді», могли зрівнятися за таємничою пророчістю з думками Гердера. На сім років раніше Руссо провістив, що татари підкорять Росію і стануть «її володарями, а також нашими». Так само як і Руссо, Гердер сумнівався у цивілізації, а тому, можливо, був готовий повірити, що її подолають варвари, дрібні дикі племена, і принесуть із собою якусь нову цивілізацію. Гердер вважав, що слава французької культури відійшла у минуле: «Епоха Людовика проминула, а отже, й епоха Монтеск’є, д’Аламбера, Вольтера й Руссо: нам залишилися тільки уламки». Переконливим свідченням літературного занепаду для Гердера була «Енциклопедія» Дідро, яка доводила, що французи вже нездатні на справді ориґінальний твір ⁵⁷. Але саме Франція була метою подорожі Гердера, і, перш ніж закінчити свій щоденник, він востаннє кидає погляд назад, аби розгледіти майбутнє Росії.

«Велика імператрице!» — вигукує він, звернувшись до неї напряму, на манер багатьох інших філософів, і так само, як вони, наважується назвати її роботу над правовим кодексом «помилковою» (unrecht). Вона не усвідомлювала природи і наслідків деспотичного правління у Росії. «Велика імператрице, ні!» — знову вигукує він, запитуючи: «Де ж тепер Монтеск’є?» і де ж знайти «другого Монтеск’є?». Конрад Біттнер, пишучи про Гердера й Росію, припустив, що Гердер вважав себе цим другим Монтеск’є, який зуміє [435] створити закони, що відповідатимуть російському духові ⁵⁸. І справді, у 1760-х роках майже кожен філософ — від поважного Вольтера у Фернеї до молодого Гердера у Ризі — уявляв себе співрозмовником і радником Катерини. Казанова 1765 року в Санкт-Петербурзі обговорював з нею календарну реформу, а 1767 року Мерсьє приїхав з наміром реформувати решту. В 1765 році Гердер написав хвалебну оду імператриці й, можливо, тому 1767 року отримав запрошення кинути викладання у Ризі й стати шкільним інспектором у Санкт-Петербурзі ⁵⁹. Звісно, між запрошенням до Росії такої знаменитості світового рівня, як Руссо 1766 року, і запрошенням молодого перспективного вчителя Гердера в 1767 році на посаду була велика різниця. У будь-якому разі, Гердер відмовився і залишився в Ризі до 1769 року, коли покинув Російську імперію назавжди. Втрачена в 1767 році нагода свідчить, що Гердер, як і багато інших філософів, волів, аби його роман з Росією зоставався платонічним. Справді найбільшої напруженості він сягнув на відстані, коли Гердер уже прямував до Франції.

1769 року Гердер писав до Риги з Нанта, просивши надіслати йому книжки про Росію, вкупі з німецьким виданням «Петра Великого» Вольтера, та розпитуючи про успіхи Катерини у роботі над кодифікацією законів ⁶⁰. Але політика Росії цікавила його набагато менше, ніж слов’янська етнографія і фольклор. Через багато років, 1802-го, за рік до своєї смерті, Гердер на якийсь момент повернувся до фантазій про Росію попереднього покоління. В пасажі, разюче подібному до листів Вольтера або бесід Дідро, Гердер шкодує, що Петро заснував свою столицю у Санкт-Петербурзі, а не в Азові. «Наскільки іншої форми набула б тоді Росія!» — зітхав він. Російська столиця в Азові насолоджувалася б «чудовим кліматом у гирлі Дону, в самому серці імперії, а монарх міг би розпоряджатися європейськими й азійськими провінціями, як правою і лівою рукою». Все це Петро проміняв заради нагоди через Санкт-Петербурґ «уплутатися в дрібну торгівлю з маленькою Західною Європою ("des kleinen westlichen Europa")» ⁶¹. Гердерова Західна Європа виглядає чимось дрібним і незначним, що залежало від його особливого філософського й географічного погляду. [436]

«Пробуджена з довгого тяжкого сну»

Інтелектуальні інтереси Гердера у 1770-х роках охоплювали питання мови і давньої історії. 1772 року він написав своє «Дослідження про походження мови», а в середині того-таки десятиліття — працю «Найдавніший документ людського роду». Його увага до походження і старожитностей поєднувалася з інтересом до фольклору, про що свідчать публікації у 1778-1779 роках його збірників народних пісень. У цій сфері Гердер був батьком-засновником, і значення його праць виходить далеко за межі східноєвропейського фольклору. Але саме завдяки Гердерові народи Східної Європи стали предметом серйозних досліджень фольклористів. У праці 1777 року Гердер розглядав народні пісні яко засіб розвитку «мали людства» — нової фольклористичної географії, що підкреслювала проблему відсталості:

Всі нерозвинені народи співають і працюють; вони співають про те, чим займаються, і оспівують свої заняття, їхні пісні — архіви народу (das Archiv des Volks), скарбниця їхньої науки і релігії, їхньої теогонії і космогонії, діянь їхніх батьків і подій їхньої історії ⁶².

Фольклор для Гердера був точкою, в якій ці народи зринали із нерозвиненого минулого до антропологічного сьогодення — кожен зі своїм особливим архівом, котрий виконував функцію його етнографічної ідентифікації. Що ж це за народи? Гердер спробував окреслити географічний ареал фольклорних студій: «У самій Європі досі є низка народів не пізнаних, не описаних з цього погляду. Ести і латиші, венеди і слов’яни, поляки і росіяни, фризи і прусси» ⁶³. Звісно, більша частина цієї праці пізнання й опису мусила охопити Східну Європу. Але сам список дуже цікавий: в ньому перемішалися національні й реґіональні, стародавні й сучасні назви. До слов’ян Гердер ще не зараховував автоматично поляків і росіян. Його підхід до фольклору змінював звичні категорії аналізу.

Свою першу збірку народних пісень Гердер видав у 1778 році, в рік смерті Руссо. Безсумнівно, пропонуючи 1769 року зробити Еміля національним дитям Лівонії, [437] він складав шану ідеям Руссо; в їхніх поглядах на національну культуру і національну ідентичність чимало спільного. У своїх «Міркуваннях» Руссо пропонував Польщі створити національні установи, щоб «виховати геній, характер, смаки і манери» поляків. Він наполягав на збереженні «давніх звичаїв» і навіть «запровадженні [нових] звичаїв, які пасували б полякам», аби в такий спосіб зміцнити їхню національну ідентичність ⁶⁴. Інтерес Руссо до давніх звичаїв скидався на Гердерове захоплення фольклором, але пропозиція щодо введення нових звичаїв (тобто, іншими словами, незвичаєвих звичаїв) виказує подальшу мету Руссо — формування національної ідентичності. За Гердером, національна ідентичність лежить у фольклорі й давніх звичаях — своєрідному історичному архіві, за допомоги якого можна її означувати і досліджувати. Але мета антропологічного підходу Гердера полягала не так у вихованні ідентичності народу, як у розпізнаванні його і розміщенні на «мапі людства». Якщо Руссо мріяв, аби назва Польщі стала незникомим національним символом, який зберігатиметься у серцях поляків, Гердер усунув поляків з власної наукової схеми незадовго до того, як Польщу було стерто з європейської мапи. Адже, підкреслюючи питання мови, давньої історії, антропології та фольклору, він знайшов такий методологічний ракурс, за якого Польща розчинялася в загальному слов’янському світі. Майстерне володіння «архівами» дозволяло Гердерові довільно обирати аналітичні категорії.

У 1776 році Гердер оселився у Веймарі, який перетворювався на нову культурну столицю Європи. Його «Ідеї до філософії історії людства» було написано саме там протягом 1780-х років — перша частина вийшла 1784 року, а четверта 1791 року. Останні томи Ґіббона з’явилися 1788 року, отже, дві епічних праці творилися майже одночасно. Теми їх також багато в чому перехрещувалися: після перших двох частин, де Гердер розглянув такі проблеми, як земля, природа людини, різновиди роду людського, походження мови, науки, мистецтва й релігії, у третій частині він перейшов до стародавньої історії, зокрема до греків і римлян. На початку четвертої частини мова зайшла про варварів античної історії — «північних народів старого світу». [438] То були «варварські й кочові народи», «рештки» яких ще можна зустріти в горах або недоступних районах, «де їхня стара мова і якісь залишки давніх звичаїв трохи вказують на їхнє походження». Допитливому антропологові нечасто випадала така нагода, але сліди загальнішого характеру фахівець міг побачити й у себе вдома, навіть у Веймарі. Річ у тім, що північні варвари, хоч куди б вони йшли, «приносили з собою вандало-ґотсько-скіфсько-татарський спосіб життя, відбитки (Merkmale) якого досі залишилися в Європі» ⁶⁵. Звісно, пошук скіфських відбитків і татарських слідів у XVIII столітті був основою для вивчення давньої історії Східної Європи.

У наступних розділах Гердер розглядає, по-перше, басків, ґелів і кімврів; по-друге, фінів, латишів і прусів; по-третє, германців і, нарешті, слов’ян. Угорців згадано поряд із фінами, але Гердер передбачав, що внаслідок постійних перемішувань і взаємовпливів угорська мова невдовзі опиниться на грані вимирання. Таке провіщення ще більше перетворювало Східну Європу на слов’янський реґіон, який Гердер географічно означував «від Дону до Ельби і від Балтійського моря до Адріатичного». Опис цієї території за допомоги річок спричинявся до розмивання національних кордонів, що для Вольтера у XVIII столітті означало існування однієї всеохопної Російської імперії, а для Черчилля у XX — єдиного монолітного радянського блоку. Для Гердера таке руйнування кордонів тягло за собою виникнення етнічно уніфікованого реґіону — «велетенського простору, що його в Європі населяє досі переважно одна-єдина Нація» ⁶⁶. Коли Гердер зосереджується на питаннях етнографії, то розрізнення між давньою і новітньою історією легко зникають.

«Вони любили землеробство», — пише Гердер про слов’ян, уявляючи їх між «стадами і хлібами», але й визнаючи торговельний складник їхнього економічного життя, обумовленого географічним розташуванням. Попри те, що формально він зараховує слов’ян до північних варварів, у його географії вони однозначно розміщувалися у Східній Європі, поміж Європою та Азією: «На Дніпрі вони збудували Київ, на Волхові — Новгород, і обидва ці міста незабаром стали квітучими торговельними центрами, бо об’єднали Чорне море з Балтійським і переправляли товари Сходу (Morgenwelt) [439] на північ і захід Європи». У Німеччині слов’яни працювали в копальнях, обробляли метали та варили мед, а також «саджали фруктові дерева й провадили, як того вимагала їхня вдача, радісне, музичне життя». Гердер вихваляв їхню «музичну вдачу» двадцять років тому в своєму щоденнику 1769 року; тепер він сам став композитором фольклорної фантазії про слов’янські народи. «Вони були милосердні, підкреслював Гердер, — гостинні аж до марнотратства, любили сільську свободу, але були покірні і слухняні, вороже ставилися до грабіжництва й руйнування». Тому їм довелося стати жертвами поневолення, передовсім з боку німців, а «рештки слов’ян у Німеччині нагадують те, що зробили іспанці з перуанцями» ⁶⁷. Для Гердера слов’яни були поневоленим мирним і вільнолюбним народом, що цілком суперечило уявленням Ґіббона: в його книжці, яка вийшла трьома роками раніше, озброєні отруйними стрілами слов’яни садять своїх полонених на палі, здирають з них живцем шкіру, б’ють їх і спалюють.

Давня історія слов’ян у XVIII столітті була, напевно, широким полем для творчої уяви. Уява самого Гердера несла його через сторіччя від найдавніших часів до сучасності і майбуття, навіваючи інше дивовижне пророцтво:

Колесо мінливого часу обертається невпинно; і позаяк ці нації переважно населяють найкращі землі Європи, то коли всі ці землі буде повністю оброблено й там з’явиться торгівля, — а нічого іншого й уявити не можна, бо європейська політика і законодавство сприятимуть безпечній праці й мирним стосункам між народами замість войовничого запалу, — тоді ви теж, так глибоко принижені, а колись працьовиті й щасливі народи, нарешті пробудитеся зі свого довгого глибокого сну, скинете кайдани рабства і станете володарями своїх прекрасних земель — від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Влтави — і там святкуватимете свої давні свята мирної праці й торгівлі ⁶⁸.

Однією з цікавих рис Гердерового пророцтва був перехід до другої особи множини, від антропологічного аналізу до безпосереднього звернення до самих слов’ян. [440] Отож Гердер пророкує безпосередньо слов’янам. Граматична зміна відбувається так раптово, що перекладачі часом не зважали на неї і замість «ви» перекладали «вони» ⁶⁹. Так само як Вольтер писав до Катерини, а Руссо звертався до «мужніх поляків», Гердер використав обидві моделі: спершу, у своєму щоденнику 1769 року, звернувся до «великої імператриці», а потім, 1791 року, в четвертій частині своїх «Ідей», виголосив пророцтва всім слов’янським народам. Тут жанр філософського звертання епохи Просвітництва постає у своєму найповнішому вияві, охоплюючи одним «ви» цілу Східну Європу — від Адріатичного моря до Карпат і від фортеці Петра на Дону в Азові до празьких шпилів на Влтаві. У щоденнику він уявляв себе другим Монтеск’є, а тут — другим Руссо, що пробуджує і звільняє слов’ян, повертаючи їм їхні давні свята.

У 1769 році Гердер передбачив революційні зміни у Східній Європі, але відтепер вони більше не сприймалися яко загроза західноєвропейській цивілізації. Слов’яни повернуться до своїх старих звичаїв і мирного минулого, а відтак їхня давня історія, збережена у фольклорі й відкрита антропологією, стане їхнім призначенням і в майбутньому. Наприкінці цього розділу про слов’янські народи Гердер доручає їх фольклористам, таким, як він сам:

Позаяк у різних країнах створено прекрасні, корисні праці з історії цього народу, то залишається побажати, аби їхні прогалини заповнили з інших джерел, зібравши рештки слов’янських звичаїв, пісень і леґенд, і створили нарешті «цілісну картину цього племені (Volkerstamm) яко цілого», чого вимагає загальна картина людства ⁷⁰.

Хоча Гердер щойно пророкував слов’янам таке прекрасне майбутнє на основі їхніх давніх звичаїв, тепер він наполягає на антропологічному дослідженні цих звичаїв, що натякало на їхнє неминуче зникнення. Взаємозаперечні альтернативи зникнення і відновлення змішуються, відмінність між ними зникає — і це завдяки непоборному інтелектуальному бажанню розмістити слов’ян на «мапі людства», тобто у свідомості Просвітництва.

У своїх «загальних міркуваннях» Гердер пропонував [441] читачам осмислити їхнє власне географічне розташування: «Подивіться праворуч, на схід, на неприступні вершини, звані Азійською Татарією». Німецькі читачі мали подивитися праворуч, через усю Східну Європу, здійснити уявний перестриб і розгледіти з Веймара вершини Татарії. Потім Гердер попросив їх уявити географію Азії та північної Європи у вигляді «похилистої рівнини», від «татарських вершин на захід» і додолу до самого моря. Цей геометричний вимір географії мусив пояснити натиск азійських «орд» на Європу, що в певному сенсі ставала звичайним продовженням Татарії. Як неминучий наслідок цього, «між Південною Азією й Східною Європою, між азійською і європейською Північчю утворилася своєрідна спільнота народів, до якої також входять вкрай нерозвинені племена» ⁷¹. Надалі дотримуючись своєї попередньої ідеї двох потоків, які постають тут у вигляді похилих площин, Гердер підкреслює двозначність проміжної позиції Східної Європи, вказуючи, що одразу за її межами живуть «нерозвинені племена», котрі скочуються по рівнинах. Тож Східна Європа була етнографічним прикордонням, котре зазнавало величезного тиску.

Гердер зробив начерк п’ятої частини своїх «Ідей», в якій планував перейти до новочасної історії. Він так і не написав цієї частини, і його праця залишилася дослідженням з антропології і давньої історії. У плані ненаписаної п’ятої частини він передбачав окремий розділ про «Північ і Схід», присвячений Данії, Швеції, Польщі та Угорщині, залишивши Росію для наступного розділу, де крім неї предметами обговорення мали стати Африка, а також Ост-Індія та Вест-Індія ⁷². Перехід до новочасної історії змусив би його поділити слов’янські народи на окремі держави. Не написавши п’ятої частини, Гердер зберіг своє початкове бачення антропологічної, етнографічної та фольклорної єдності слов’ян, що сягала корінням варварів давнини.

Аби належно оцінити важливість та ориґінальність цієї концепції, варто тільки згадати, що Кант у своїй «Антропології» 1798 року не хоче говорити про Східну Європу. Кант, котрий був учителем Гердера в Кеніґсберґу, а згодом став його філософським опонентом, конструював Східну Європу яко ціле з її сучасних складників: [442]

Позаяк Росія досі не усвідомила як слід своїх природних можливостей, котрі тільки й чекають на свій розвиток і стануть затребуваними, позаяк Польщі більше немає, а мешканці європейської Туреччини ніколи не могли й не зможуть витворити певний національний характер, цілком доречно проминути тут їх опис ⁷³.

Мета Канта — вилучити з розгляду цілу Східну Європу, але для цього він мусив викреслити окремо кожну з трьох її частин — Росію, Польщу (якої «більше немає») й європейську Туреччину.

Геґель здійснив таку саму операцію у своїх «Лекціях з філософії історії», написаних на основі курсу в Берлінському університеті у 1820-х роках; як і Гердер, він утверджує концептуальну єдність слов’ян. Вони згадуються в його лекції про варварів давньої історії: «Ми дотепер бачимо на Сході Європи (im Osten von Europa) велику слов’янську націю». Ототожнення Східної Європи і слов’ян стало вже аксіомою, хоча Геґель згадував про існування угорців, болгар, сербів і албанців як про «варварські залишки» азійського походження. Він визнає, що народи Східної Європи відіграли посередницьку роль у «боротьбі між християнською Європою та нехристиянською Азією». Назагал він погоджується, що «частину слов’ян завоював західний розум», але в цілому його вердикт неґативний:

Проте залишмо цю масу поза нашим розглядом, тому що дотепер вона не виявила себе як незалежна сила у різних формах розуму. Нас не хвилює, чи станеться це у майбутньому, адже в історії ми маємо справу з минувшиною ⁷⁴.

Відмовляючись міркувати про майбутнє слов’ян, Геґель, можливо, натякав на пророцтва Гердера. Відмінність між позиціями Геґеля і Гердера, яких розділяло лише одне покоління, була разюча. Попри те, що Геґель загалом приймає Гердерову наукову класифікацію слов’ян, він зовсім не зацікавився закликом останнього вивчати слов’янський фольклор. Але саме Гердер, котрий вивчав слов’ян передовсім як об’єкт фольклорних студій, спричинився до утвердження такої філософської системи поглядів, яка і дозволила Геґелю вилучити слов’ян з історичного розгляду. [443]

«Звичаї морлахів»

Пейсоннель стверджував, що знайшов у Причорномор’ї «рештки» скіфських племен — гунів, аварів і болгар. Гердер також вважав, що в Європі можна знайти «залишки» варварів, які зберегли давні звичаї. 1770 року до Східної Європи з Венеції вирушила міжнародна наукова експедиція, котра мала дослідити Далмацію — Адріатичне узбережжя теперішньої Хорватії. Серед її наукових завдань було антропологічне вивчення морлахів *, народу, що вважався рештками стародавнього варварського світу в Європі XVIII сторіччя. Терміни «морлах» і «влах» часом вживали яко синоніми на позначення одного й того ж народу, розкиданого по південно-східній Європі, його невідоме походження та незрозуміла етнічна ідентичність ускладнювалися зв’язками зі слов’янами й румунами. У XVIII столітті морлахи Далмації здобули таємничу славу справжніх варварів, що жили під боком Західної Європи, а експедиція 1770 року зробила їх знаменитими на весь світ уже протягом наступного десятиліття.

* Назва «морлахи» походить від гр. Μαυροβλάχοι — мавровлахи (або мавроволохи чи мавровалахи), тобто «чорні влахи». У латинських джерелах використовувався етнонім «Nigri Latini».

Абат Альберто Фортіс, просвічений італійський священик і науковець, брав участь у цій експедиції і надрукував 1774 року у Венеції розповідь про побачене під назвою «Подорож Далмацією. Про загальні спостереження з природничої історії цієї країни і сусідніх островів; природні плоди, мистецтва, звичаї та традиції мешканців». Цими мешканцями й були морлахи, опис яких приніс книжці небачений успіх: її швидко переклали англійською, французькою та німецькою мовами. Книгу присвячено лордові Б’юту, колишньому прем’єр-міністрові Англії та патрону експедиції. Окреслюючи культурну географію своїх мандрів, Фортіс писав: «Саме вчена цікавість і щедрість Вашої Світлості, так добре відома у Культивованих Частинах Європи, заохотила мене перетнути Адріатичне море» ⁷⁵. До «культивованих частин Європи» (італійською «l’Europa colta»), вочевидь, належали Італія Фортіса й Англія Б’юта, а Адріатика тут була кордоном, що [444] відокремлював їх від менш культурних, менш культивованих частин. По той бік кордону Фортіс знайшов морлахів.

Мішель Дюше в «Антропології та історії доби Просвітництва» дослідив початки сучасної антропології у XVIII столітті. Джузеппе Кочіара у своїй «Історії фольклористики в Європі» переконливо доводить важливість XVIII століття, й зокрема Гердера, для формування сучасної фольклористики ⁷⁶. Антропологія і фольклористика розвинулися яко наукові дисципліни тільки у XIX столітті, але у XVIII столітті, можливо завдяки своїй науковій недоформованості, вони відіграли вагому роль у створенні ідеї Східної Європи. Вольтер, переосмисливши історію передусім як історію звичаїв (moeurs), указав шлях від історії до етнографії. У своєму історичному «Есе про звичаї» він уявляв, як Європа — «від Петербурґа до Мадрида» — прямує через новочасну історію, «населеніша, цивілізованіша, багатша, просвіченіша», але водночас він вживав критерій звичаїв, аби позначити поділ Європи, відрізняючи «нашу частину Європи» від таких земель, як Фракія чи Татарія ⁷⁷.

Увага просвітителів до європейських звичаїв ще більше загострилася через їхню зацікавленість іншими континентами. Девід Спадафора в «Ідеї поступу» наголосив на важливій ролі шотландського просвітництва, вкупі з такими постатями, як Адам Ферґюсон, Джон Міллар і лорд Кеймс, а також Девід Г’юм та Адам Сміт, для дослідження «поступу людської культури» і опису ступенів розвитку суспільства від варварства до цивілізації. Пітер Джеймс Маршалл і Ґліндур Вільямс у «Великій мапі людства» досліджують еволюцію англійських поглядів на Азію, Америку, Африку та Океанію у XVIII сторіччі. Гердер використав вислів «мапа людства» (Die Karte der Menschheit) в есе 1777 року, а Маршалл з Вільямсом запозичили назву своєї книжки й епіграф до неї в Едмунда Берка, котрий писав того-таки року, що й Гердер:

Тепер перед нами в одну мить розгортається Велика Мапа Людства; на ній немає більше жодного стану чи ступеня варварства й жодного способу витонченості, які б не поставали в цю ж мить перед нашими очима. Такі різні цивільності Європи і Китаю, варварство Татарії та арабів. Дикість Північної Америки і Нової Зеландії ⁷⁸. [445]

«Воєвода Перван з Кокорича, шляхетна молода панна з Кокорича та молода панна з Котору» з твору Альберта Фортіса «Подорож Далмацією», Лондон, 1778 рік. Розгляд «звичаїв морлахів» супроводжується ілюстраціями, на яких зображено чоловіків і жінок у місцевому вбранні. Фортіс вважав, що побачив у Далмації «звичаї, поезію, музику, одяг і житло такі ж татарські, як і в Сибіру», але водночас намагався спростувати легенду про морлахів «як народ лютий, нерозважний, негуманний і здатний на будь-який злочин». (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.)

У такий спосіб Берк підкреслює розширення світогляду і знань своєї епохи, що тепер охоплювали всю планету. Коли пізніше він намагався вилучити Польщу зі сфери англійських інтересів, йому довелося розташувати її аж на Місяці. Розвиток антропологічних уявлень про Східну Європу відбувався у контексті загального прагнення Просвітництва створити мапу цивілізації та варварства. Але випадок Східної Європи був особливим, адже її вважали за частину самої Європи, звісно, частину негожу, а варварські морлахи мешкали не у Новій Зеландії і навіть не в Татарії, а зовсім поруч — на тому боці Адріатики.

Фортіс народився 1741 року в Падуї (на три роки раніше від Гердера) і ще в юнацькому віці став священиком. [446] Однак він віддавав перевагу геології над богослов’ям і заснував згодом, 1768 року, у Венеції просвітницький часопис під назвою «Europa Letteraria», «Літературна Європа». Його початкова концепція Європи була суто італійською, зорієнтованою з півдня на північ. Для нього, який доволі байдуже ставився до свого сану священика, Рим був «столицею світу», але радше «сумною столицею». У своєму щоденнику він закликав італійців не зневажати «мешканців півночі», які, можливо, незабаром знатимуть достатньо, щоб «зневажати нас». Експедиція до Далмації 1770 року мала об’єднати південь з північчю, англійців та італійців, створивши єдину західну позицію, з її науковим підходом і культурною зверхністю, спрямованими на схід. Ще перед тим Фортіс відзначився геологічною поемою «Про катаклізми, від яких постраждала наша планета», а також доволі грубою антиклерикальною сатирою під назвою «Лист гірського священика про охрещення недоношених дітей», написаними 1769 року. Наступного року Фортіс вирушив з Венеції до Далмації ⁷⁹.

Для Вольтера у його «Есе про звичаї» Далмація асоціювалася з найвіддаленішими землями Східної Європи: «частину Далмації, північ Польщі, береги Дону та родючу землю України» він називає колоніями, де люди «шукали землі на просторах нового світу й на межах старого». Для Фортіса, чиє дослідження про морлахів також стосувалося звичаїв, Далмація теж пов’язана зі Східною Європою.

Я побачив звичаї, поезію, музику, одяг і житло такі ж татарські, як і в Сибіру. З погляду природничої історії, а також для мандрівників, яких ми називаємо культивованими, це золота земля. Крім цих переваг, я повернувся звідти, вміючи цілком пристойно базікати по-слов’янськи ⁸⁰.

Отже, як і Гердер, Фортіс навіть з Далмації зміг побачити вершини Татарії, що нависали над Східною Європою і впливали на звичаї, поезію, музику та одяг мешканців, як це можна було сприйняти з перспективи «мандрівників, яких ми називаємо культивованими». Він навіть припускав, що «останнє нашестя татар» за часів Чингісхана залишило в Далмації сліди татар і калмиків, яких «усе ще можна було розпізнати». Але завдяки мовному чинникові — слов’янській мові — [447] морлахи посідали своє місце у Східній Європі. Мова також прояснювала і їхню давню історію, хоча походження морлахів «губилося в темряві варварських епох разом з багатьма іншими націями, котрі так подібні до них у звичаях і мові, що їх можна сприйняти за один народ, розкиданий по величезних просторах від узбережжя нашого моря до покритого кригою океану». Так виглядала Східна Європа — об’єднана етнографічно від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану й заселена за давніх часів унаслідок «переселень різних племен славів, що під іменами скіфів, ґетів, ґатів, гунів, славінів, хорватів, аварів і вандалів наводнили римські провінції». Встановивши єдність Східної Європи від Арктики до Адріатики, Фортіс означив другий її вимір — від Адріатики до Чорного моря. Залишки тих народів, які він перераховує, Пейсоннель виявив на узбережжі Чорного моря, тому Фортіса цікавило, чи не могли морлахи також походити з того реґіону. Він підкріпив це припущення етимологічним аналізом, читаючи «морлахи» як «мор-влахи», тобто «чорні валахи» з-над Чорного моря. При цьому він переконував, що вони були не чорношкірими, а «такими ж білими, як і італійці» ⁸¹. Сама необхідність цього застереження свідчила про те, що його читачі могли подумати інакше.

Вступ до опису морлахів мав назву «Звичаї морлахів», і автор звертається безпосередньо до читачів, припускаючи, що вони знають похмурі легенди про цей народ.

Ви, безсумнівно, часто чули про морлахів як народ лютий, нерозважний, негуманний і здатний на будь-який злочин. Мешканці морського узбережжя Далмації оповідають безліч жахливих історій про жорстокість цих людей, про те, як вони, сподвигнені жагою грабунку, часто чинили найжахливіші звірства за допомоги вогню й меча ⁸².

Припущення, що читачі знають ці оповіді, людині XX століття може видатися дивним, адже сьогодні мало хто взагалі чув про морлахів. Та навіть 1770 року, коли Фортіс вирушив до Далмації, леґенди про них були знані лише на берегах Адріатики, й твердження, що саме їхнє ім’я викликатиме жах у серцях читачів, мало сенс лише в контексті італійського ориґіналу, опублікованого у Венеції. [448] Твір Фортиса перетворив морлахів на предмет міжнародного зацікавлення. А їхнє подальше падіння з вершин слави до забуття свідчило, що Східна Європа мала особливу силу підпорядковувати собі уяву Західної Європи часів Просвітництва, особливо коли йшлося про варварство, виявлене так близько від власного дому.

Леґенда про морлахів, яку, на думку Фортіса, мусили знати його читачі, в загальних рисах дуже збігається з іще не опублікованим зневажливим описом давньої історії слов’ян у Едварда Ґіббона: народ, що «безкарно плюндрував міста Іллірії й Фракії» та вбивав своїх ворогів «з надмірною і навмисною жорстокістю». Ця подібність змушує замислитися над складним переплетінням давньої історії та новочасної антропології, яке визначило погляд Просвітництва на варварство у Східній Європі. Сам Фортіс намагається розвіяти упередження своїх читачів щодо морлахів, вважаючи за свій «обов’язок описати те, що я сам бачив щодо їхніх звичаїв і схильностей, і, в такий спосіб, хоч трохи виправдати цю націю» ⁸³. Це виправдання — дослідження у дусі культурної антропології — набрало форми докладного опису моральних і домашніх чеснот, дружніх стосунків і суперечок, здібностей і мистецтв, забобонів і звичаїв, шлюбу і дітонародження, їжі й одягу, музики й танців і, нарешті, обряду поховання. Попри всі антропологічні ознаки цього опису, сам Фортіс не вживав терміна «антропологія», який у кінці XVIII століття тільки-но входив у вжиток. У своєму початковому богословському значенні це поняття стосувалося приписування Богові людських якостей, і лише в 1788 році Александр-Сезар Шаванн у своїй праці «Антропологія, або Загальна наука про людину» надав цьому слову новочасного значення ⁸⁴. З огляду на зрослий інтерес епохи до диких народів і «мапи людства» ця назва виявилася дуже доречною для науки, яка починала формуватися.

Міркуючи про «моральні й домашні» чесноти морлахів, Фортіс визнає, що вони «різняться від наших», а потім робить суто руссоїстський поворот, стверджуючи, що за своєю «щирістю, довірливістю й чесністю» вони перевершують нас, чим нахабно користуються італійські торговці. Морлахи були «від природи гостинні та щедрі», у чому Фортіс [449] пересвідчився на власному досвіді, живучи серед них чужинцем. Покидаючи одного зі своїх господарів, Фортіс накидав його портрет як згадку і як антропологічний документ, котрий має увійти до його книжки. Знову у дусі Руссо Фортіс заявив, що «дружба, яка у нас така мінлива через найменші причини, у морлахів напрочуд тривка», ба навіть освячена урочистим і священним «склавонським ритуалом». Здається, Фортіс був готовий погодитися зі «старими морлахами, які пояснювали розбещеність своїх земляків спілкуванням з італійцями». Він гадає, що «вино і міцні напої, котрими цей народ за нашим прикладом починає щоденно зловживати, колись призведуть до таких самих згубних наслідків, як і в нас». Тут цивілізація «культивованої Європи», її «гожих частин» поставала як шкідлива, розтлівуща сила, яка згубливо впливала на природну моральність чудового у своїй простоті народу. Разом з тим Фортіс визнає, що морлахи подеколи бували жахливими варварами, особливо це стосується їхнього звичаю кровної помсти, але водночас він твердить, що в Албанії «прагнення помсти призводить до ще страхітливіших наслідків» ⁸⁵. Якщо морлахи були прикладом варварства зовсім поряд з Венецією, то албанці, котрі мешкали трохи далі уздовж узбережжя, обіцяли картину ще приголомшливішого варварства.

«Незважаючи на свої чудові здібності навчатися будь-яких ремесел, — писав Фортіс, — морлахи мають тільки найпростіші уявлення про рільництво і дуже невміло розводять худобу». Описуючи їхню економічну відсталість, він, однак, твердо переконаний, що вони надзвичайно здібні до навчання, а отже, здатні на поступ і розвиток. «Вони з дивовижною відданістю ставляться до давніх звичаїв, — зауважив він, — і досі надто мало зроблено, аби відкинути їхні забобони або навчити їх кращих методів». На відміну від Руссо, Фортіс ставиться без особливих сентиментів до «давніх звичаїв» самих по собі. Фактично Руссо писав про Польщу якраз тоді, коли Фортіс мандрував Далмацією. «Їхні плуги та інше сільськогосподарське знаряддя здалися мені дуже грубо зробленими», — зауважує Фортіс; а «кравецтво їхнє обмежене старими і незмінними зразками». У дусі нових фольклорних зацікавлень Фортіс відзначив, що «морлаські жінки [450] майстерно вишивають і в’яжуть». З приводу молочарства, то виробництво сиру й масла «було б цілком непоганим, коли б тільки відбувалося у більшій чистоті» ⁸⁶.

Яко людина доби Просвітництва, Фортіс присвятив цілий розділ «забобонам морлахів», де з іронією описує їхні вірування у вампірів та відьом:

Жінки, зрозуміло, значно полохливіші й забобонніші за чоловіків; і деякі з них, коли часто чують, як їх називають відьмами, починають самі у це вірити. Старі відьми знають багато заклинань; одне з найпоширеніших — забрати молоко чужої корови до своєї. Але вони можуть робити і цікавіші речі. Я знаю молодика, в якого дві відьми, коли він спав, забрали серце, аби підсмажити і з’їсти його ⁸⁷.

З такого легкого поблажливого тону ледве чи можна уявити, що у передущому столітті Західна Європа сама ледве позбулася найдовшої, найпоширенішої та найжахливішої відьомської істерії в історії, коли вірування у відьом процвітали на всіх рівнях суспільства. Проте Фортісові здається закономірним, що у Східній Європі такі вірування цілком доречні. Цікаво, що, за припущенням італійського історика Карло Ґінзбурґа, фольклорні корені європейських вірувань у відьом походять саме з терену Східної Європи (зокрема, з Далмації), куди їх було занесено у давнину зі Скіфії і Сибіру ⁸⁸. Ці «євразійські здогади» XX століття дуже схожі на просвітницькі уявлення про Східну Європу як про землі, що видніються на сході, в затінку вершин Татарії і скіфських орд.

Фортісів антиклерикалізм спонукав його стверджувати, що забобони поширюють самі місцеві священики. У країні морлахів існували і римо-католицька, і православна церкви, та навіть якщо Фортіс і ставився з особливою прихильністю до католиків, то в оповіді це майже непомітно, тільки зауважено, що католицькі храми менш брудні. Він повідомляє, що священики загалом зловживали «наївною довірливістю» людей, продаючи їм, наприклад, «забобонні цидулки». Ба більше, у фраґменті, котрий достеменно нагадує інші тогочасні описи Східної Європи, він твердить, що священики навіть б’ють своїх парафіян, аби «дрючком виправити тіла своєї грішної пастви» ⁸⁹. Як для Тотта в Молдавії і Кокса в Росії, [451] для Фортіса тілесні покарання стали однією з визначальних ознак Східної Європи.

Фортіс не вагаючись називає морлахів «варварами», хоча й має при цьому певні застереження. Пурпурові капелюшки, які носили дівчата на «знак незайманості», в його описі добірно прикрашені монетами, мушлями, намистинками, пір’ям, «усілякими яскравими блискітками» — «аби різнобарвними прикрасами і звуками, які з’являлися з кожним рухом голови, привертати й затримувати на собі погляди присутніх». Звернувши увагу читача на морлаських дівчат, він визнав, що «серед розмаїття цих вигадливих і варварських прикрас часом трапляються зроблені зі смаком й вельми елегантні». Щодо їхнього волосся, то «вони завжди вплітають у нього бляшки, намистини або монети з дірочкою, як татарки чи американки». Таке порівняння — в дусі вже традиційних поглядів на народи Східної Європи, але поява у цьому ряді американських індіанців була новим засобом, за допомоги якого тогочасна антропологія намагалася створити цілісну концепцію варварства. Коли морласька дівчина одружувалася, церемонія відбувалася «під грім мушкетів, пістолів, під варварські крики та гучні привітання». Про перше виконання шлюбного обов’язку повідомляли пострілом з пістоля. Весільний обряд, який, на думку Фортіса, був «диким і брутальним», вимагав, щоб наречений ударив чи штовхнув свою обраницю або «здійснив подібний галантний учинок». Цілком у дусі просвітницьких уявлень про Східну Європу італієць підсумував, що «морлаські жінки й, можливо, більша частина жінок Далмації, за винятком мешканок міст, не мають нічого проти побоїв» ⁹⁰.

Звичаї морлахів, пов’язані з дітонародженням, «видаватимуться нам дуже незвичайними», зауважив Фортіс, адже жінки «часто народжують у полях або на дорогах без будь-якої допомоги», а вже «наступного дня повертаються до звичної праці чи до випасу худоби». Цю фізичну витривалість затьмарювали лише акробатичні способи годування дітей: «Груди морлаських жінок неймовірно довгі, й годі сумніватися, що вони можуть годувати своїх дітей через плече або з-під пахвини». Але Фортіс не став твердити, що бачив такі трюки на власні очі. Описуючи особливості зовнішнього [452] вигляду морлаських чоловіків, він згадує про те, що «вони голять свої голови, залишаючи лише маленьке пасмо ззаду — як поляки чи татари» ⁹¹. Немає підстав думати, що Фортіс коли-небудь бував у Польщі чи Татарії, тож таке об’єднання народів було радше даниною конвенційним формулам конструювання Східної Європи.

Вихід у світ «Подорожей Далмацією» 1774 року викликав в Італії вибух наукових дискусій: одразу з’явилися два критичних відгуки уродженців Далмації, які гадали, що знають предмет ліпше за Фортіса. П’єтро Нутріціо Ґрізоґоно в 1775 році опублікував у Флоренції «Міркування про сучасний стан Далмації», а Джованні Ловрич написав «Зауваження з приводу різних частин "Подорожей Далмацією" синьйора абата Альберто Фортіса», що вийшли друком у Венеції 1776 року. Ловрич вважав себе знавцем передусім «звичаїв морлахів» і не погоджувався з Фортісом у багатьох конкретних питаннях. Наприклад, він спростовував, що морлаські жінки годували своїх немовлят через плече або з-під пахвини. Вдаючись до перукарських подробиць, Ловрич наполягає, що чуб морлаських чоловіків не такий, як у поляків чи татар, а трохи довший. Зате він не ставив під сумнів наукового розрізнення між морлахами і «культурнішими, гожішими націями», в чиїх очах перші виглядали «дивними і варварськими» ⁹². Фортіс не змарнував нагоди позбиткуватися з критики Ловрича у пародійній «проповіді», що вийшла друком 1777 року в Модені.

Крім академічних суперечок в Італії, книга Фортіса також викликала і політичні дискусії у Венеції. Для Вольтера Далмація могла асоціюватися з Польщею та Україною, Фортіс шукав порівнянь із Сибіром, а насправді нею управляли з Венеції яко частиною її Адріатичної імперії. З такого погляду відкрите Фортісом варварство могло свідчити про недбале управління і ставило урядовців у незручне становище, тим паче, що ця книжка, завдяки перекладам, стала відома в цілому світі. Тому Фортіс не дістав омріяної професорської посади у Падуї. Одним з тих, хто у Венеції виступив проти нього, був поет і драматург Карло Ґоцці, переконаний консерватор і ворог Просвітництва. Він поставив собі творчу мету — відновити комедію дель арте, тому його далекі від усілякої наукової антропології п’єси «Король-олень», «Жінка-змія» і [453] «Турандот» були казковими драмами з химерно переплетеними сюжетами, з фантастичними елементами й східними мотивами. Він звинуватив Фортіса у хибному розумінні обов’язків імперії: «Я не вірю, що абатові Фортісу, розум якого викликає тільки повагу, треба нагадувати, що для заохочення у венеціанській Далмації й Албанії всіх тих благ, що їх приносить працьовитість, слід, спочатку зважаючи на звичаї і глузд, поступово поширювати міцну, здорову моральність, яка могла б підготувати розум, дух і серце для розсудливості й послуху» ⁹³.

У 1780 році Фортіс опублікував у Неаполі працю «Про вирощування каштанів у Далмації». Він керувався не турботою про сільськогосподарський та економічний поступ морлахів, а прагненням повернути їх до примітивного життя, яке він вважав для них найвідповіднішим. Вирощуючи каштани, морласький селянин зміг би «відмовитися від плуга, яким він не вміє користуватися, й повернутися до пастушого життя, що найбільше відповідає лінощам і кочовому походженню цього народу» ⁹⁴. В 1784 році Фортіс звернув увагу на проблеми Південної Італії, опублікувавши «Фізико-географічні листи про Калабрію та Апулію». 1787 року він пише трактат «Про мінеральні нітрати», де викладає свої міркування про хімічні добрива. Звинувачений у якобінстві, він 1796 року виїхав з Італії до Франції й урешті дочекався офіційного визнання за Наполеона, який сприяв багатьом тодішнім дослідникам Східної Європи. Фортіс помер у 1803 році в Болоньї, а шість років по тому, 1809-го, Наполеон приєднав Далмацію до складу Французької імперії як одну з іллірійських провінцій.

«Музика та поезія, танці та розваги»

«Подорожі Далмацією» Фортіса було перекладено англійською, французькою та німецькою мовами; і найглибший слід його опис морлахів залишив не в інтелектуальній історії Італії, де викликав суперечки, і не в Англії, хоча лорд Б’ют був замовником експедиції й удостоївся присвяти, і не у Франції, хоча Наполеон і визнав заслуги італійського священика. Найбільший розголос морлахи отримали в Німеччині протягом 1770-х років, особливо до [454] цього спричинилася розповідь про їхні пісні та поезію. Фортіс, зацікавлений у давніх звичаях, натрапив на фольклорну скарбницю — поетичну творчість південних слов’ян.

У морлахів відбуваються свої селянські зібрання, переважно по хатах, де живе кілька молодих жінок; завдяки цим зібранням зберігаються в пам’яті давні народні передання. Музиканти завжди приходять на такі сходини й співають старовинні пісні під супровід інструмента, що його називають "ґузла" і котрий має лише одну струну, сплетену з численних кінських волосин. Мотив, на який співаються ці героїчні пісні, надзвичайно сумний і монотонний, крім того, вони співають трохи в ніс, що чудово поєднується з їхніми інструментами ⁹⁵.

Хоча Фортіс, досліджуючи ці пісні, зробив важливе відкриття, на нього самого вони, вочевидь, наганяли сум, а згадка про носовий спів підсилює його поблажливе ставлення.

Попри все, ці пісні справляють величезне враження на слухачів, які щосили намагаються вивчити їх напам’ять. І я бачив, як дехто з них зітхає і плаче у моменти, що мені зовсім не видавалися зворушливими. Можливо, так діє сила іллірійських слів, які морлахи розуміють краще за мене, а може, і це видається мені ймовірнішим, їхній нехитрий розум, не надто обтяжений думками, легко сприймає будь-який розвиток сюжету, ніби щось незвичайне ⁹⁶.

Природа пісень, і особливо емоційна реакція аудиторії, підкреслювали для Фортіса різницю між його власним відчуттям поезії та їхнім «нехитрим розумом, не надто обтяженим думками». Хоча Фортіс і не розумів іллірійських слів так добре, як морлахи, він навчився «базікати» по-слов’янськи, що дало йому змогу перекласти італійською та опублікувати деякі з цих пісень, щоправда, з попередженням: «Хто їх читатиме або слухатиме, мусить уявою заповнити брак подробиць і точності, на які морлахи не зважають, але до яких з такою увагою ставляться цивілізовані народи Європи» ⁹⁷. Врешті-решт, Фортіс сприймає цю поезію яко свідчення тої прірви, що відділяє цивілізовані народи Європи від решти й позначає окремішність Європи Східної. [455]

У 1775 році Ґете написав вірша, до якого додав примітку: «aus dem Morlackischen», «переклад з морласької мови». Згодом, 1779 року, Гердер опублікував другу частину своїх «Народних пісень» («Volkslieder»). Попри його обіцянки, там не було ані російських, ані польських, ані українських пісень, але були пісні із «Morlackische Geschichte», історії морлахів. У примітці пояснювалося, що їх взято з італійського перекладу Фортіса, й, імовірно, Ґете також скористався цим самим джерелом. Ґете морлахи надихнули на витончені поетичні ефекти, в основу яких лягли османські та східні мотиви:

Що там біліє за зеленим гаєм?

Може, сніги, може, лебедів зграя?

Ні, то не сніг, бо уже б він розтанув;

Ні, то не птахи, бо їх вже б сполохали.

То не сніги і не лебедів зграя,

То так намети Асан-аґи сяють *.

[Was ist Weisses dort am grünen Walde?

Ist es Schnee wohl oder sind es Schwäne?

Wär es Schnee, er wäre weggeschmolzen;

Wärens Schwäne, wären weggeflogen.

Ist kein Schnee nicht, es sind keine Schwäne,

’s ist der Glanz der Zelten Asan Aga] ⁹⁸.

* Переклад Тараса Цимбала.

З іншого боку, для Гердера морлахи були не східним народом, а таки слов’янами, тому він обрав поему «Радослав», яка закінчується приходом «короля слов’ян». Тож морлахи, які, на думку Фортіса, були найсправжнісінькими варварами, потрапили до найвищих сфер німецької культури XVIII століття. Ґете зберіг свою зацікавленість поезією південних слов’ян і в XIX сторіччі, коли увагу європейського романтизму приверне сербський учений Вук Караджич, котрий опублікував 1814 року у Відні «Малий простонародний слов’яносербський пісенник» ⁹⁹.

Незважаючи на всі свої поблажливо-зверхні застереження, Фортісова оцінка далмаційського фольклору в 1770-х роках таки свідчить про значно більшу сприйнятливість порівняно з враженнями Бошковича у Болгарії 1760-х років. [456]

«Bude, Hongrois», Буда, Угорщина, мініатюра, зображена на берегах мапи «Європи, поділеної на головні її частини» роботи Л. Ш. Десноса; опублікована 1722 року в Парижі й присвячена дофінові, майбутньому королю Людовику XVI. Географічні «головні частини» Європи на краях мапи прикрашено зображеннями головних народів Європи. Угорщину великодушно, але помилково зображено на мапі яко незалежну географічну одиницю, яка охоплює Семигород, Волощину, Молдавію та Бесарабію; а угорців, що вславилися у Франції своєю войовничістю, починаючи з повстання Ракоці на самому початку XVIII сторіччя, тут зображено під час танцю з шаблями. У написі над малюнком сказано: угорці «люблять війну і коней, вони сміливі та нестримні» і «цей народ, який так береже свою свободу, все одно перебуває під владою німців і частково під пануванням турків», а також що «у них є особливий танок, під час якого вони неймовірно спритно підстрибують і перекидаються у повітрі, схрещуючи шаблі». (З колекції мап Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [457]

Бошкович також був священиком і науковцем, який мандрував «варварськими країнами з різними звичаями і традиціями». У Болгарії він побачив, а потім описав балканський народний танець у день, коли «бруд біля хат і по всьому селу був такий, що ледве можна було за поріг ступити». Але це не зупинило танцівників, котрі «прийшли з усіх околиць співати й танцювати у тому бруді, якщо тільки можна назвати танцями ті надзвичайно повільні рухи, які вони здійснювали, міцно тримаючись за руки і рухаючися назад і вперед». Цей опис, хоча й дуже докладний, перетворює сам танець на щось відразливе, адже все відбувається у багнюці. Бошкович навіть не наважився назвати ці танці танцями, а фраза «назад і вперед» виглядає метафоричною інтерпретацією танцю за загальними уявленнями про рівень цивілізації у Східній Європі. Наступного дня в багнюці вже грала музика: «З гір нагнало сильну зливу, а коли вона вщухла, прийшли люди з села розважати нас варварськими співами і музикуванням, сподіваючись дістати винагороду» ¹⁰⁰. У даному разі нам нічого порівняти з детальним описом народних пісень морлахів у Фортіса. Бошкович у Болгарії відчував, що опинився у «варварському реґіоні», й без вагань оминув опис музики, яку вважав «варварськими співами і музикуванням». Винагорода того дня була, либонь, не вельми щедрою.

Десять років по тому, розповідаючи про народні співи у Далмації, Фортіс виявив більше уваги до мистецького боку, і сам опис у нього детальніший. «Я переклав кілька героїчних пісень морлахів, — писав він, — і деякі з них видалися мені добре складеними й цікавими». Він порівнював пісні морлахів, щоправда не на їхню користь, з «поемами славного шотландського барда, що їх ми недавно з радістю побачили у перекладі нашою мовою», тобто з поемами Оссіана. «Відкриття» Оссіана Джеймсом Макферсоном 1762 року стало міжнародною сенсацією в історії фольклористики XVIII століття. Серед тих, хто захоплювався Оссіаном, були Ґете і Гердер, тож не дивно, що, беручи Оссіана за взірець, Фортіс засвідчує обізнаність у фольклорних зацікавленнях свого покоління. Лише у XIX сторіччі було доведено, що поеми Оссіана — не твори ґельської старовини, а блискучі підробки самого Макферсона. Отож пісні морлахів були давнішими та [458] автентичнішими, і Фортіс, хоча і віддавав перевагу Оссіанові, визнав, що «морласька поезія не позбавлена позитивних рис і доносить принаймні простоту гомерівських часів та допомагає ілюструвати звичаї цього народу» ¹⁰¹.

Особливо яскраво він описує, як, перегукуючись, морлахи співають у горах:

Подорожуючи безлюдними горами, особливо вночі, морлах співає про діяння давніх славських королів [...] і якщо на сусідній горі трапиться інший подорожанин, він повторює ту саму строфу, і так вони співають по черзі, доки можуть чути один одного. Голосне, протяжне завивання, схоже на «О!», з пронизливими варварськими модуляціями, постійно передує рядку, слова якого вимовляються скоромовкою, майже без модуляції, котра приберігається для останнього складу, а закінчується іншим протяжним виттям, схожим на трель, дедалі гучнішу, доки вистачає дихання ¹⁰².

Це вже досить детальне фольклористичне спостереження, уважне до тонкощів повтору і модуляцій. Проте модуляції були «варварські»; описуючи морлаські танці так само детально, Фортіс також натякає на дух варварства:

Вони танцюють під звуки волинки й голоси співаків свій улюблений танок, що його називають "коло", який невдовзі переходить у skocci-gosi, тобто швидкий танок. Усі танцівники, чоловіки й жінки, взявшись за руки, утворюють коло і повільно рухаються під різкі звуки інструмента. Потім коло змінює форму, перетворюючись іноді на еліпс, іноді на квадрат, а танок пожвавлюється й нарешті переходить у нестримні стрибки й скоки, до яких приєднуються також жінки, і починається загальне сум’яття. Морлахи відчувають неймовірний потяг до цього грубого танцю, й ані денна втома, ані довга подорож, ані навіть голод не можуть їх утримати від нього, а також від повторення протягом кількох годин з дуже короткими перервами цього шаленого дійства ¹⁰³.

На цьому Фортіс завершив розділ про «Музику та поезію, танці та розваги» і перейшов до наступної частини [459] «Медичні знання морлахів», зауваживши, що «досить часто лихоманки є безпосередніми наслідками щойно згаданих шалених танців» ¹⁰⁴. Те, що він впроваджує слов’янські назви, описує, як коло змінює форму, вказувало на його талант фольклориста, але його текст перестає бути злагодженим, так само як і танець, коли поєднуються сум’яття, чуттєвість і лихоманка. «Грубий танок» пов’язується з гаданою грубістю самих морлахів.

Одночасно з дослідженнями Фортіса в Парижі у 1772 році було видано мапу Європи Л.-Ш. Десноса, присвячену «монсеньйорові дофіну», який за два роки став Людовиком XVI. На берегах мали автор подає короткі характеристики кожного з народів Європи, додаючи до них відповідні малюнки. Угорців зображено під час танцю з шаблями, а в примітці пояснюється, що «у них є особливий танок, під час якого вони неймовірно спритно підстрибують і перекидаються у повітрі, схрещуючи шаблі». Угорці Ґіббона пили кров і плюндрували все навколо зі скіфською швидкістю та володіли смертоносним татарським луком. Коли ж угорців намалювали під час танцю із шаблями, то їхня дикість була неначе прирученою й перетворювалася на розвагу: в такий спосіб фольклорні сентименти епохи сприяли опануванню Східної Європи. Та сама мапа 1772 року додала до народів Європи «малих татар» Криму, але вони ще не були прирученими: «Під час набігів на своїх сусідів вони забирають усіх чоловіків, жінок та дітей і продають їх до турецької неволі, за винятком старих, яких убивають». На малюнку зображено воїнів верхи на конях посеред мертвих тіл, полонених і худоби. В 1787 році, коли Сеґюр вирушив до Криму разом з Катериною, татари, тоді вже приручені, брали участь у «величному видовищі», що його влаштували для цариці у Севастополі ¹⁰⁵.

Зацікавлення Фортіса фольклором у Далмації на початку 1770-х років можна порівняти з інтересом Вільяма Кокса у Росії наприкінці 1770-х років. Кокс подорожував Росією у 1778-1779 роках — саме тоді, коли Гердер у Німеччині опублікував свої «Народні пісні», отже, увага англійця до народних пісень у Росії збіглася з найважливішим моментом у відкритті фольклору добою Просвітництва. Гердер хотів помістити до своєї збірки російські пісні; у жовтні 1778 року він одержав листа [460] від свого приятеля і видавця Й.-Ф. Гарткноха, котрий бідкався, що «зібрання народних пісень нелегка справа»; далі він пише: «Я пам’ятаю, яких доклав зусиль, аби дістати російські пісні», та все даремно ¹⁰⁶. Приблизно в той-таки час, коли Гарткнох і Гердер здалися, Кокс слухав ці недоступні пісні у Росії, а його опис певною мірою доповнює збірку Гердера.

Кокс робив нотатки про співи дорогою від Смоленська до Москви, коли отримав право брати коней, а також селян яко кучерів. Екіпаж постійно «смикався і підстрибував», а селянин правував ним із батогом у руці, «підганяючи коней криком і свистом, яким кличуть котів». Кокс зауважив, що «перерви між цим галасом вони заповнювали співами, найулюбленішим заняттям росіян, про яке згадували більшість подорожніх, що побували у цій країні» ¹⁰⁷. Пісня відтак пов’язувалася з переривчастим ритмом трясіння на нерівній дорозі. Можливо, тому, що пісні лунали між «криком і свистом, яким кличуть котів», та ударами батога, Коксу видавалося, що співом селяни напучують коней. Це зображення селянських співів було не набагато прихильнішим за Бошковичів опис болгарських танців у багнюці. До того ж порівняння співів з криками у Кокса не таке вже відмінне від Фортісового порівняння пісень із завиваннями.

Ще раз Кокс описує співи дорогою від Москви до Свято-Троїцького монастиря. Цього разу вони пов’язувалися не з підганянням коней, а з побиттям самих селян, задля заохочення їх до праці. Це було завданням «нашого приятеля сержанта», готового взятися за «свою палицю», «красномовнішу за найпатетичніші випрохування». Кокс зауважує, що «мужики, безперечно, були привчені до такої риторики і зносили її терпляче, з добрим гумором; а сівши на козли, починали свистіти й співати своїх народних пісень, наче і не було нічого» ¹⁰⁸. Вбачаючи безпосередній зв’язок між тілесним покаранням і народними співами, Кокс перетворив фольклор на основне враження мандрівника Східною Європою XVIII століття. У цьому випадку привченість селян до палиці підтверджувалася тим, що після побоїв вони одразу ж починали співати. Сама народна пісня була відповіддю на «красномовство» і «риторику» палиці. Пісня і палиця ставали взаємодоповнювальними проявами варварства. [461]

Ці асоціації Кокса не були випадковими. Вони знову з’являються на шляху від Москви до Санкт-Петербурґа. Тепер він спочатку згадує палицю, а потім переходить до детального фольклорного опису російських співів.

Як я зауважив раніше, чужоземцеві, котрий хоче подорожувати не зволікаючи, слід не лише дістати паспорт, а й також знайти російського солдата, який не сперечатиметься із селянами і не чекатиме, поки візьметься до роботи повільний поштмейстер, а швидко вирішить справу за допомоги своєї палиці. Мужики, швидко замовкаючи завдяки цьому німому засобові переконування, без труднощів пристосовуються до вимог, і коні з’являються майже одразу.

Під час подорожі Росією мене вразила схильність тубільців до співів. Навіть ті селяни, що були кучерами й форейторами, тільки-но бралися за свою справу, відразу починали наспівувати і займалися цим безперервно протягом кількох годин. А ще більше мене здивувало, що вони часом співали партіями; я часто був свідком їхніх своєрідних музичних діалогів, що складалися зі взаємних запитань і відповідей, неначе вони проспівували (якщо я можу дозволити собі так висловитися) свої повсякденні розмови. Форейтори співають від початку до кінця прогону, солдати співають у походах, селяни співають за найтяжчою роботою, у шинках лунають їхні жартівливі пісеньки, а тихими вечорами я часто чув, як повітря тремтить від звуків, що долинали із сусідніх сіл ¹⁰⁹.

У цьому незвичайному пасажі Кокс дуже уважний до формальної природи співів у Росії, підкреслюючи виконання у парі, у вигляді діалогу. Та йому тільки й лишалося, що зауважувати формальні ознаки, адже він нічого не розумів з почутого, про що забув повідомити читачів. У його описі знову вражає різкий перехід від теми тілесних покарань до міркувань про народні пісні. Спершу селяни повинні «швидко замовкнути» під ударами палиці, і лише потім вони починали співати. Ближче до кінця уривка здається, що Кокс чув, як співала вся Росія. Музичний діалог мужики могли провадити тільки між собою, бо жоден мандрівник не міг до них приєднатися, хіба що за посередництва солдата та його палиці. [462] Оповідь Кокса про народні співи у Росії одночасно відбивала і зацікавленість тими, кого він зустрічав під час своїх мандрів, і відчуження від них. Фольклористика, що формувалася яко наукова дисципліна, ставала посередником між Західною Європою та Європою Східною.

Фортіс, як і належить, завершує свою розповідь про морлахів стислим викладом їхніх поховальних обрядів, але і тут він обирає специфічно забарвлену лексику. «Родина плаче і голосить над мертвим, — повідомив Фортіс. — Співаються хвалебні пісні про померлого». Від теми похорону він переходить до загального висновку, підсумовуючи те, що він назвав «найпомітнішим звичаєм народу, досі маловідомого в Європі». Знайомлячи Європу з цими звичаями, Фортіс постав як антрополог, котрий знаходить свій предмет зовсім недалеко від дому, за Адріатичним морем, у межах Венеціанської імперії, але, звісно, поза «гожими частинами Європи». Однак його твір був не лише даниною науці: «Я можу сподіватися, що всі мої зусилля та цілий мій труд будуть винагороджені, якщо хоч трохи розважать вас і публіку» ¹¹⁰. Найпомітніші звичаї можуть виявитися кумедними, але завдяки фольклорному описові співів і танців антропологічне дослідження Східної Європи справді перетворювалося на розвагу. Ідея Східної Європи яко фольклорної скарбниці співів і танців, що вперше з’являється за часів Просвітництва, дожила до XX сторіччя й до наших днів. Фольклорну спадщину Східної Європи, звісно, можна сприймати зі щирою цікавістю, але така цікавість історично виникла в атмосфері заплутаної зверхньої поблажливості — у той момент, коли на географічному пограниччі між Європою та Азією, на філософському пограниччі між цивілізацією та варварством, на науковому пограниччі між давньою історією та сучасною антропологією було виявлено Східну Європу.

Примітки

Розділ сьомий

Залюднюючи Східну Європу

Частина 1. Варвари у стародавній історії та новочасній антропології

1. Nicolae Iorga, Les Voyageurs Français dans l’Orient Européen (Paris: Boivin, 1928), p. 105.

2. Charles de Peyssonnel, Observations historiques et géographiques, sur les peuples barbares qui ont habité les bords du Danube à du Pont-Euxin (Paris: Chez N. M. Tilliard, 1765), pp. 1-2.

3. Ibid., pp. 4-7.

4. Ibid., p. 30.

5. Ibid., p. 39.

6. Ibid., pp. 50-51.

7. Ibid., pp. 194-195.

8. Robert and Robert de Vaugondy, Atlas Universel, vol. I (Paris, 1757), maps 4, 12.

9. Jean-Baptiste d’Anville, A Complete Body of Ancient Geography (London: Robert Sayer, 1771), maps 1, 3.

10. François Hartog, The Mirror of Herodotus: The Representation of the Other in the Writing of History, trans. Janet Lloyd (Berkeley: Univ. of California Press, 1988), p. 30.

11. Albert Lortholary, Le Mirage russe en France au XVIIIe siècle (Paris: Boivin, 1951), p. 297, note 87; Albert Gyergyai, "Un correspondant hongrois de Voltaire: le comte Fekete de Galanta," y кн.: Studies on Voltaire and the Eighteenth Century, vol. 25, ed. Theodore Besterman (Geneva: Institut et Musée Voltaire, 1963), p. 789.

12. Peyssonnel, pp. vii-ix, xv-xvi.

13. Ibid., pp. xxxvi-xl.

14. Ibid., pp. 9-10, 71.

15. Pierre-Charles Levesque, Histoire de Russie, vol. I (Hambourg et Brunswick: Chez Pierre-François Fauche, 1800), pp. viii-ix.

16. Claude Carloman de Rulhière, Revolutions de Pologne, vol. I, ed. Christien Ostrowski (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1862), pp. 1-2; Levesque, I, pp. 1-6.

17. Levesque, I, pp. 55-56.

18. Dmitri von Mohrenschildt, Russia in the Intellectual Life of Eighteenth-Century France (New York: Columbia Univ. Press, 1936), p. 227.

19. Claude-Louis de Sacy, Histoire générale de Hongrie: Depuis la première invasion des Huns, jusqu’à nos jours, vol. I (Yverdon, 1780), pp. vii, xxxi.

20. Iorga, pp. 104-108; Robert Darnton, Mesmerism and the End of the Enlightenment in France (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1968), pp. 98-100; Jean-Louis Carra, Historié de la Moldavie et de la Valachie (Jassy: Société Typographique des Deux-Ponts, 1777), pp. ix, xvi-xvii, 220.

21. Alexandre-Maurice Blanc de Lanautte, comte d’Hauterive, Mémoire sur l’état ancien et actuel de la Moldavie: présenté à S. A. S. le prince Alexandre Ypsilanti, Hospodar régnant, en 1787, par le comte d’Hauterive (Bucharest: L’Institut d’arts graphiques Carol Gobi, 1902), pp. 20-22.

22. Jean-Jacques Rousseau, Considerations sur le gouvernement de Pologne, y кн.: Discours sur l’économie politique, Projet de constitution pour la Corse, Considerations sur le gouvernement de Pologne, ed. Barbara de Negroni (Paris: Flammarion, 1990), pp. 170-177.

23. Hauterive, Mémoire, pp. 42-44; Hauterive, "La Moldavie en 1785: faisant suite au journal d’un voyage de Constantinople à Jassy, " y кн.: Mémoire sur l’état ancien et actuel de la Moldavie: présenté à S. A. S. le prince Alexandre Ypsilanti, Hospodar régnant, en 1787, par le comte d’Hauterive (Bucharest: L’Institut d’arts graphiques Carol Göbl, 1902), pp. 357-358.

24. Hauterive, Mémoire, p. 236.

25. Ibid., p. 176; Hauterive, "La Moldavie," p. 359.

26. Hauterive, "La Moldavie," pp. 331-332.

27. Hauterive, Mémoire, pp. 252, 258.

28. Ibid., pp. 264-366.

29. Ibid., pp. 266-270.

30. Ibid., p. 78.

31. Louis-Philippe, comte de Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Ségur, vol. І, у кн.: Bibliothèque des mémoires: relatif à l’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XIX, éd. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), pp. 329-330.

32. Edward Gibbon, The Decline and Fall of the Roman Empire (New York: Modem Library, n.d.), I, p. 6.

33. Gibbon, I, pp. 211-214.

34. Ibid., I, p. 214.

35. Voltaire, Essai sur les moeurs, y кн.: Oeuvres complètes de Voltaire, vol. III (Paris: Chez Furne, 1835), p. 583.

36. Gibbon, II, pp. 245-247, 254, 263.

37. Ibid., II, p. 591.

38. Ibid., II, pp. 591-594.

39. Ibid., III, p. 61.

40. Ibid., III, p. 316.

41. Ibid., III, pp. 317-318.

42. Ibid., III, pp. 318-319, note 8.

43. Ibid., III, pp. 321-322.

44. Ibid., III, pp. 322-323.

45. Ibid., III, pp. 322-323, note 22; Janos Gulya, "Some Eighteenth Century Antecedents of Nineteenth Century Linguistics: The Discovery of Finno-Ugrian, " Studies in the History of Linguistics: Traditions and Paradigms, ed. Dell Hymes (Bloomington: Indiana Univ. Press, 1974), pp. 260-263.

46. Gibbon, III, pp. 324-326, 329.

47. Ibid., III, pp. 330-331, note 45.

48. Ibid., III, pp. 332-333, 335, note 58, 337.

49. Ibid., III, p. 343.

50. Ibid., III, pp. 343-344; David Spadafora, The Idea of Progress in Eighteenth-Century Britain (New Haven, Conn.: Yale Univ. Press, 1990), pp. 223-324; Roy Porter, "Civilization, Barbarism, and Progress" (Chapter 6), Edward Gibbon: Making History (London: Weidenfeld and Nicolson, 1988), pp. 135-157.

51. Johann Gottfried Herder Journal meiner Reise im Jahr 1769, ed. Katharina Mommsen (Stuttgart: Philipp Reclam, 1976), p. 7.

52. Ibid., p. 15.

53. Ibid., pp. 38-39.

54. Ibid., pp. 77-78.

55. Ibid., pp. 80-81.

56. Ibid., p. 90.

57. Ibid., pp. 91-92.

58. Ibid., pp. 101-102; Konrad Bittner, "Die Beurteilung der russischen Politik im 18. Jahrhundert durch Johann Gottfried Herder," у кн.: Іт Geiste Herders, ed. Erich Keyser (Kitzingen am Main: Holzner-Verlag, 1953), p. 47.

59. Robert T. Clark, Herder: His Life and Thought (Berkeley: Univ. of California Press, 1955), p. 60.

60. Bittner, pp. 50-51.

61. Ibid., pp. 68-69.

62. Herder, "Von Ahnlichkeit der mittlern englischen und deutschen Dichtkunst," Herders Werke, vol. II, ed. Regine Otto (Berlin and Weimar: Aufbau-Verlag, 1982), p. 289.

63. Herder, "Von Ahnlichkeit, " p. 290.

64. Rousseau, pp. 171-173.

65. Herder, Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit, у кн.: Herders Werke, vol. IV, ed. Regine Otto (Berlin and Weimar: Aufbau-Verlag, 1982), pp. 385-386.

66. Ibid., p. 393.

67. Ibid., pp. 393-395.

68. Ibid., p. 395.

69. Herder, Outlines of a Philosophy of the History of Man, trans. T. Churchill (New York: Bergman), pp. 483-484.

70. Herder, Ideen zur Philosophie der Geschichte, p. 395.

71. Ibid., pp. 396-397.

72. Ibid., pp. 463-464.

73. Immanuel Kant, "Der Charakter des Volks, " Die Anthropologische Charakteristik, у кн.: Schriften zur Anthropologie, Geschichtsphilosophie, Politik, und Padigogik, 2, Werkausgabe, vol. XII (Frankfurt: Suhrkamp Verlag, 1977), p. 670.

74. Georg Wilhelm Friedrich Hegel, Vorlesungen über die Philosophie der Geschichte, у кн.: Werke, 12 (Frankfurt: Suhrkamp Verlag, 1970), p. 422.

75. Alberto Fortis, Travels into Dalmatia: Containing General Observations on the Natural History of that Country and the Neighbouring Islands; the Natural Productions, Arts, Manners and Customs of the Inhabitants (London, 1778; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1971), p. iv.

76. Michele Duchet, Anthropologie et Histoire au siècle des lumieres: Buffon, Voltaire, Rousseau, Helvetius, Diderot (Paris: François Maspero, 1971); Giuseppe Cocchiara, The History of Folklore in Europe, trans. John N. McDaniel (Philadelphia: Institute for the Study of Human Issues, 1981).

77. Voltaire, Essai sur les moeurs, pp. 607-609.

78. P. J. Marshall and Glyndwr Williams, The Great Map of Mankind: British Perceptions of the World in the Age of Enlightenment (London: J. M. Dent, 1982), epigraph; Spadafora, pp. 253-320.

79. Gianfranco Torcellan, "Profilo di Alberto Fortis," у кн.: Settecento Veneto e altri scrittistorici (Turin: G. Giappichelli, 1969), pp. 273-279.

80. Torcellan, p. 283; Voltaire, Essai sur les moeurs, p. 561.

81. Fortis, pp. 45-47.

82. Ibid., p. 44.

83. Gibbon, II, p. 593; Fortis, p. 44.

84. Duchet, p. 12.

85. Fortis, pp. 51-58.

86. Ibid., pp. 60-61.

87. Ibid., pp. 61-62.

88. Carlo Ginzburg, Ecstasies: Deciphering the Witches’ Sabbath, trans. Raymond Rosenthal (New York: Pantheon Books, 1991), pp. 207-225.

89. Fortis, p. 63.

90. Ibid., pp. 66-67, 70-75.

91. Ibid., pp. 77, 82.

92. Giovanni Lovrich, Osservazioni di Giovanni Lovrich sopra diversipezzi del Viaggio in Dalmazia del Signor Abate Alberto Fortis (Venice: Francesco Sansoni, 1776), pp. 79, 81, 116.

93. Torcellan, p. 288.

94. Ibid., pp. 290-291.

95. Fortis, p. 82.

96. Ibid., p. 83.

97. Ibid.

98. Johann Wolfgang von Goethe, "Klaggesang: von der edlen Frauen des Asan Aga, aus dem Morlackischen, " Samtliche Werke, vol. I (Zurich: Artemis Verlag, 1977), p. 301.

99. Stephen Clissold, ed., A Short History of Yugoslavia (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1968), p. 119.

100. Ruggiero Giuseppe Boscovich, Giornale di un Viaggio da Costantinopoli in Polonia dell’abate Ruggiero Giuseppe Boscovich (Milan: Giordano Editore, 1966), pp. 6, 37-38.

101. Fortis, p. 84; Cocchiara, pp. 135-140.

102. Fortis, p. 85.

103. Ibid., p. 86.

104. Ibid.

105. Desnos, "L’Europe divisée selon l’étendue de ses principales parties," Paris, 1772 (Harvard); Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Ségur, vol. II, y кн.: Bibliothèque des mémoires: relatif à l’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XX, éd. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), p. 66.

106. Bittner, p. 60.

107. William Coxe, Travels in Poland and Russia, from Travels in Poland, Russia, Sweden, and Denmark, 5th ed. (London, 1802; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1970), I, pp. 273-274.

108. Ibid., I, pp. 392-393.

109. Ibid., II, pp. 74-75.

110. Fortis, pp. 88-89.

< < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >