Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >





Розділ перший

Входячи у Східну Європу:
Мандрівники XVIII сторіччя на пограниччі



«Ці напівдикуни»


1784 року граф Луї-Філіпп де Сеґюр, призначений надзвичайним і повноважним послом Людовика XVI при дворі Катерини II у Санкт-Петербурзі, вирушив із Франції до Росії. Сеґюрові йшов тільки тридцять перший рік, і він завдячував цим призначенням батьку, котрий обіймав посаду військового міністра Франції. Зупинившися проїздом у Берліні, молодик удостоївся прийняття у Потсдамі на тоді вже старим і легендарним королем Фрідріхом II. Король помітив, що Сеґюр носив орден Цинцинната — відзнаку за військову службу під прапорами Джорджа Вашинґтона за часів американської війни за незалежність, і прокоментував це вголос. «Як могли ви так надовго забути всі паризькі насолоди, — саркастично запитав Фрідріх, — у країні, де цивілізація тільки починається?» Таке зверхнє ставлення до Америки було типовим для тогочасних уявлень про місцеположення цивілізації, й обоє парижанин і берлінець — усвідомлювали подвійне значення цього зауваження, бо воно стосувалося і попередньої американської, і поточної російської служби Сеґюра. Згідно з просвітницькими уявленнями, у Росії XVIII століття цивілізація щойно зароджувалася, а Сеґюр мав чудову нагоду поміркувати над цим протягом наступних п’яти років. Утім, це була тема для роздумів, яка його справді цікавила, — стадії та поступ цивілізації у відсталих країнах, — і він був готовий пожертвувати насолодами Парижа і знести незручності, аби пізнати землі, котрі у Фрідріха викликали лише сарказм. «Яким [48]шляхом ви думаєте їхати до Петербурґа — найкоротшим?» запитав король. Найкоротший і найзручніший шлях був морем. Найпряміший сухопутний пролягав уздовж Балтійського узбережжя. «Ні, Ваша Величносте, — відповів Сеґюр, я хочу їхати через Варшаву, щоб побачити Польщу». На це Фрідріх відповів: «Це цікава країна» 1.

І цікавість Сеґюра, котрий прагнув побачити Польщу, і сприйняття її як цікавої країни Фрідріхом свідчили, що протягом XVIII сторіччя міцнів інтерес як до Росії, так і до Польщі. У досвіді Сеґюра обидві країни пов’язувала його сухопутна подорож, що підкреслювала для нього та інших мандрівників їх належність до одного реґіону. У XVII столітті розвиток морських економічних маршрутів — арктичний шлях з Англії до Архангельська та балтійський із Голландії до Ґданська — приховували географічну близькість між Польщею та Росією. Залізничні сполучення XIX століття — між Варшавою і Санкт-Петербурґом і Варшавою та Москвою унаочнили їх географічну пов’язаність, але у XVIII столітті допитливість Сеґюра коштувала йому багато зусиль і часу. Начебто підбадьорюючи мандрівника, Фрідріх іронічно перелічив риси, що роблять Польщу цікавою для мандрівника: «Вільна країна, де народ у неволі, республіка під орудою короля, величезні землі, на яких майже ніхто не живе». Поляки були вправними вояками, але їхній армії бракувало дисципліни. Польські чоловіки — сміливці й лицарі, але, здається, твердістю вдачі й навіть героїзмом відзначаються польські жінки; тому на завершення Фрідріх глузливо кинув: «Їхні жінки — справжні чоловіки» 2. Крайність і парадокс були риторичними засобами, за допомоги яких він підкреслював «цікавість» Польщі, її абсурдного безладу та перекручення всіх тогочасних уявлень про суспільство, політику, демографію, лицарську доблесть та культурні ролі чоловіків і жінок на території цього краю. Абсурд був невіддільний від анархії, а анархія дала Фрідріхові привід ініціювати 1772 року поділ Польщі, подбавши, аби чималий шмат дістався Пруссії.

Привертає увагу те, що Фрідріх, намагаючись бути дотепним у своїх висновках та глузуванні над Польщею, не претендував на глибше розуміння цієї країни, не прагнув ані [49] окреслити, ані пояснити її гадану неповноцінність. Хоч як це парадоксально, розуміння Польщі в той час зводилося до підкреслення її незрозумілості й опису її безглуздих крайнощів, без будь-яких спроб збагнути їх. Сеґюр не мав жодних політичних планів щодо Польщі; він навіть назвав поділ 1772 року актом несправедливості. Проте його мандрівнича допитливість вилилася в подорожні спостереження, які своєю риторичною формою були напрочуд подібні до міркувань Фрідріха, котрий не залишав Берліна. Ба більше, Сеґюрові описи не лише Польщі, а й Росії написано в тому самому стилі зображення крайнощів. Такі формулювання, що злітали з вуст прусського короля та французького дипломата на адресу Польщі й Росії, позначали відкриття Східної Європи у XVIII столітті. Химерність Східної Європи, її відмінність від Європи Західної, її відсталість подавалися як інтелектуальна проблема нерозв’язаних крайнощів.

Коли мандрівник XX століття дивиться на подорож Сеґюра, в нього не виникає сумніву, що, перетнувши кордон Німеччини з Польщею, французький дипломат залишив Західну Європу й опинився у Східній. Проте Сеґюр не міг висловитися настільки чітко, адже у XVIII сторіччі сама ідея Східної Європи ще не сформувалася, вона лише розвивалася в свідомості й творах таких мандрівників, як він. Але в його звіті про п’ятсотмильну подорож з Берліна до Варшави впадає в око, наскільки гостро Сеґюр відчував, що перетинає кордон надзвичайної ваги, хоча, на відміну від нас, він не міг пояснити значення цього кордону за допомоги сучасного розрізнення між Західною Європою та Європою Східною.


Коли перетинаєш східну частину володінь короля Пруссії, складається враження, що залишаєш терен, на якому владарює уприємнена зусиллями мистецтв природа та довершена цивілізація. Око починають засмучувати посушливі пустирі та безкраї ліси.

Потрапивши до Польщі, переконуєшся, що Європа повністю лишилася позаду, а перед очима відкривається нове приголомшливе видовище: величезна країна, майже повністю вкрита хвойними лісами, вічно зеленими, але й вічно похмурими, серед яких вряди-годи трапляються оброблені лани, розкидані, наче острови в океані; злиденні, поневолені [50] мешканці; брудні села; хати, що мало відрізняються від дикунських халуп, — усе навіює думку, що мандрівник повернувся на десять сторіч у минуле, опинившись в оточенні орд гунів, скіфів, венедів, слов’ян і сарматів 3.


Очевидно, що Сеґюр переживав цей досвід як дещо більше за перетин кордону між двома королівствами. Він вийшов за межі довершеної цивілізації, повністю лишив Європу позаду, навіть здійснив мандрівку в часі, заблукавши за межі XVIII століття. Хоча Сеґюр згадав про десять сторіч, тобто тисячу років, і відзначив, що у Польщі «оживає феодалізм», схоже, що він вибився з історичного часу в епоху доісторичних халуп і варварських орд, які «своєю масою розчавили останні уламки Римської імперії»4. Його власні почуття повністю запанували над його спостереженнями, тож навіть дерева ожили й здавалися йому похмурими. Сеґюр казав Фрідріхові, що хоче лише «побачити Польщу», але його погляд зовсім не був пасивним: він перетворював краєвид, який не уприємнювали мистецтво й цивілізація. Він залишив позаду «терен», аби відкрити «нове видовище». Новим видовищем була Східна Європа, але він ще не міг так назвати його. Де він мандрував, куди потрапив? Це не була Європа, на його думку, але ж і не Азія, не Орієнт. Це був якийсь проміжний географічний простір, що не мав визначеного місця у часі або історії, де настільки перекручувалася природа, що подорож суходолом перетворювалася на плавання «океаном». Сеґюр обрав маршрут суходолом, але опинився у морі.

«Все в цій землі побудоване на крайнощах, — писав Сеґюр, вторуючи Фрідріхові, — пустки й палаци, рабство селян і розгульна свобода шляхти». Польща була «незбагненною мішаниною стародавніх і нових часів, монархічного й республіканського духу, феодального гонору й рівності, злиднів і багатства». Око мандрівника вишукувало крайнощі і витворювало з них цю неймовірну мішанину. В панських замках було «безліч слуг і коней, але майже не було меблів, східна розкіш і жодних побутових зручностей». Досхочу збіжжя, але обмаль грошей, і майже відсутня торгівля, якщо не враховувати «всюдисущу юрбу жадібних євреїв». Польська «пристрасть до війни» контрастувала з «відразою до дисципліни» 5. Сеґюр, як і Фрідріх, послуговувався формулами [51] крайнощів і суперечностей, що робили Польщу «цікавою» землею безглуздя й парадокса, країною розкоші без меблів.

«Такою була Польща і такі думки опанували мною, — писав Сеґюр про свою мандрівку, — коли, серед безлюддя кипарисових і соснових лісів, де легко уявити себе на краю світу, Варшава запропонувала себе моєму оку». Як Колумб, він повністю залишив позаду Європу, перетнув океан і опинився на краю світу. Здається, Польща розбурхала в ньому надмірні почуття, які спантеличили його, і не дала змоги збагнути значення власного відкриття, адже коли б він поміркованіше назвав її «краєм Європи», то підійшов би значно ближче до означення, яке ніяк не міг ухопити. Вигляд Варшави раптово перервав хід його думок, начебто польська реальність вторглася в його роздуми про Польщу. На взаємозв’язок між реальністю й роздумами вказує пасивність, із якою Варшава «запропонувала себе» його очам, і жвавість, із якою його очі здійснювали аналітичне перетворення побаченого: «По в’їзді я помітив ще більше таких виїмкових крайнощів: пишні маєтки і скромні хатини, палаци і курені». «Завершуючи картину», Сеґюр описав місце, де він сам зупинився: «щось на кшталт палацу, де одна половина сяє шляхетною вишуканістю, а друга є лише купою руїн й уламків — сумних наслідків пожежі» 6.

Сеґюрів погляд, який утілював його позірно невинний намір «побачити Польщу», не може не викликати підозри. Варшава мусила запропонувати себе його оку як своєрідна безпомічна жертва тих розгнузданих аналітичних енергій, які перетворили місто на руїну, тобто інтелектуальну руїну його внутрішніх суперечностей. На думку спадає Мішель Фуко та його історико-філософські міркування про погляд класичного аналізу, який перетворював бачення на знання, а знання — на владу. Цей погляд за правом народження належав Сеґюрові — французові епохи Просвітництва, але чомусь у Східній Європі всі операції його аналізу скособочилися. Замість того щоб вивести з елементів пояснення об’єкта, який вони утворюють, Сеґюрів і Фрідріхів аналіз робив свій об’єкт щоразу незбагненнішим, навіть сміхотворним. Коли такий аналіз сходить із вуст відверто саркастичного Фрідріха, в ньому легко впізнати інтелектуальну агресію, що доповнювала аґресію політичну- поділ Польщі. Фрідріхів погляд на карту Польщі спонукав його [52] задуматися про її територіальне розчленування з тою самою природністю й неминучістю, з якою сама ідея Польщі підштовхувала до риторичного аналізу. Варшава, зрештою, «запропонує себе» Пруссії під час остаточного поділу Польщі 1795 року. Сеґюрів погляд не означав ані завоювання, ані поділу: це був погляд інтелектуального панування, який виражав здивування, із яким Західна Європа відкривала Європу Східну.

Суперечності уміщувалися всередині інших суперечностей. Поділений на дві частини палац, де зупинився Сеґюр, — напіввишуканість, напіврумовище, — розташовувався у поділеному навпіл місті, з його палацами й халупами. А сама Варшава відбивала ще більші за розмахом суперечності всієї Польщі. Сеґюр зауважив: «Мистецтво, дух, грація, література й усі принади світського життя у Варшаві змагаються тут з тим, що зустрінеш у товариствах Відня, Лондона й Парижа; але в глушині манери і далі лишаються сарматськими» 7. Всередині Польщі розгортався конфлікт між цивілізацією та варварськими ордами, але водночас Сеґюр вказав кілька пунктів на карті, що натякали на ще масштабнішу супротилежність, навіть на змагання, між різними частинами європейського континенту. Відень, Париж і Лондон були столицями тієї Європи, яку Сеґюр залишив позаду, в’їжджаючи в Польщу, — столицями Європи Західної.

У Варшаві Сеґюрові наполегливо радили відкласти від’їзд до Санкт-Петербурґа через початок заметілей зими 1784-1785 років. Він не став чекати, але згодом пошкодував про це. Сеґюр міг проїхати по снігу лише на легких санях, а тому залишив багаж по дорозі десь між Білостоком і Ригою. Пізніше він дізнався, що всі його речі згоріли. Із властивою Східній Європі парадоксальністю «сніг і вогонь об’єдналися, аби покарати мене» 8. На останньому відтинку шляху між Ригою і Санкт-Петербурґом уже не обтяжений багажем Сеґюр заглибився у роздуми. Він думав про те, як йому холодно, а також про Петра Великого, що переміг природу, розтопивши «її вічну мерзлоту життєдайним теплом цивілізації». Тепло, що розтоплює вічну мерзлоту, було ще одним парадоксом, таким самим, як поєднання вогню та снігу, але Петрова «перемога над природою» стала просвітницьким штампом ще відколи Вольтер написав біографію російського царя. Вигляд Петербурґа знову перервав Сеґюрові роздуми, і він уже був готовий [53] привітати черговим традиційним спостереженням місто, «де колись не було нічого, крім безкраїх, незайманих і смердючих трясовин». Жоден мандрівник XVIII сторіччя не міг поглянути на Санкт-Петербурґ, не побачивши цих колишніх смердючих трясовин і не відчувши їх смороду. В Східній Європі образи багаторазово нашаровувалися один на одного, створюючи мішанину сторіч і краєвидів.

Сеґюр, звісно, був не першим французом у Санкт-Петербурзі. Він сам згадував знаменитий візит Дідро до Катерини за десять років перед ним. Він знав, що «багато відвідувачів та укладачів словників детально описали палаци, храми, численні канали і розкішні споруди» міста, яке він називав «столицею Півночі». Попри це, Сеґюр вважав за потрібне занотувати свої менш туристичні враження від міста. Тому коли прийшла весна і почав танути сніг, він описав місто, східні риси якого були виразнішими за його північне розташування. Форма його вражень та сама, що у нотатках про Варшаву та Польщу.


Вигляд Санкт-Петербурґа викликає подвійне зачудовання думки; тут злилися століття варварства і століття цивілізації, X і XVIII століття, азійські й європейські манери, незугарні скіфи й витончені європейці, блискуча, гордовита знать і закріпачений народ.

З одного боку, витончена мода, величне вбрання, пишні бенкети, розкішні свята й театри не поступаються тим, що прикрашають і тішать добірне товариство Парижа і Лондона. З другого боку, купці в азійських костюмах, слуги, кучери і довгобороді селяни, зодягнені в овечі шкури і хутряні шапки, довгі шкіряні рукавиці без пальців, із сокирами за широкими шкіряними поясами. Це вбрання й товсті вовняні стрічки, якими вони обмотують ноги, формуючи щось на кшталт неоковирного черевика, оживлюють перед вашими очима образи скіфів, даків, роксоланів і ґотів, котрі колись наганяли жах на римський світ. Здається, ніби всі ті напівдикі постаті з барельєфів Траянової колони в Римі оживають на ваших очах 9.


Очі Сеґюра, його нестримний погляд неминуче стають вашими очима, вашим поглядом, поглядом усіх мандрівників до Санкт-Петербурґа, навіть тих, що мандрували подумки, читаючи Сеґюрові спомини. Вони вийшли друком лише 1824 [54] року, коли Сеґюр уже був старим, але таки пригадав, як перед ним оживали скіфи, тож оживив їх також для вас.

Поза сумнівом, Польща й Росія в очах Сеґюра належали до однієї царини мішанини, в якій у фантастичних хитросплетіннях сполучалися континенти і епохи, варварство і цивілізація, тим самим ускладнюючи пошук відповідної назви для цієї царини. Навіть дикуни були напівдикунами й суперечили самі собі. І все-таки його враження від Росії були в певному сенсі живіші й чіткіші, ніж враження від Польщі. Варварські народи старовини неначе ожили, зійшовши з барельєфів другого століття у три виміри. Крім того, хоча вже у Польщі Сеґюр вважав, що залишив Європу позаду, саме Росію він однозначно визнав за альтернативу Європі, тобто за Азію. Обережні згадки про «східну розкіш» у Польщі перетворюються в Санкт-Петербурзі, «цій столиці Півночі», на виразний опис азійських манер та одягу. Коли Сеґюр мандрував від Варшави до Санкт-Петербурґа, він рухався радше на північ, ніж на схід, відчував, що залишив Європу, але розумів, що Азія в географічному сенсі слова ще не почалася. Він виявив певний проміжний терен. Фактично Росія лежала на двох континентах, і тогочасні карти ретельно відмежовували «Росію в Європі» від «Росії в Азії». Санкт-Петербурґ, безсумнівно, потрапляв у першу категорію, але проникливий погляд Сеґюра зауважив зону культурного взаємопроникнення на пограниччі між континентами. Подальша плутанина, поєднана з аналогічною плутаниною сторіч, уможливила появу Східної Європи перед очима Європи Західної, на дивному просторі між цивілізацією та варварством.

«Коли я прибув до Петербурґа, — писав Сеґюр (а це сталося 10 березня 1785 року), — в цій столиці під зовнішніми формами європейської цивілізації ще збереглося багато слідів передніших часів». Отож завданням допитливого погляду мандрівника було проникнення поза зовнішні форми, з’ясування заплутаної істини, прочитання палімпсесту сторіч. Сеґюр виявив, що «це розрізнення оприявнюється» «лише якщо уважно придивитися». «На поверхні ця відмінність невідчутна; за півстоліття всі вони навчилися наслідувати чужоземців — в одязі, помешканні, внутрішньому начинні, споживанні їжі, світських раутах, привітаннях, балах і званих [55] обідах, виконуючи ці дії не гірше французів, англійців і німців» 10. Тут Сеґюр, ясна річ, має на увазі не скіфів у овечих шкурах, а петербурзьке шляхетне товариство з його шикарними бенкетами та розкішними святами. Наслідування цим шляхетним товариством чужоземців Сеґюр оцінював за критеріями сучасної йому «цивільності» — однієї з ознак «цивілізації» у західноєвропейських країнах — Франції, Англії та Німеччині. Норберт Еліас в «Історії манер» дослідив споживання їжі, поведінку в товаристві та способи привітання, дійшовши висновку, що саме ці речі були вузловими в цих країнах для самовизначення еліти саме як еліти на противагу решті суспільства. Сеґюр, сам представник високої аристократії, тепер по-новому використовує кодекс цивільності, роблячи його мірилом відмінності між різними народами з різних країн. Хай собі Варшава змагається з Віднем, Лондоном і Парижем, а росіяни наслідують еліти Франції, Англії та Німеччини, але ретельне «обстеження» неминуче з’ясує невідчутні на поверхні відмінності між зовнішніми формами й переднішими часами.

«Лише розмова і знання деяких внутрішніх деталей позначали межу між старовинним московитом і сучасним росіянином», — стверджував Сеґюр 11. Точнісінько так само у Франції XVIII сторіччя аристократ міг розпізнати за бездоганними манерами буржуа. Особисті зустрічі мандрівника, розмови, в яких Сеґюр користувався перевагою розмовляти рідною французькою мовою, унаочнювали неприступні поглядові приховані деталі. За часів ancien régime * цивільність полягала в дотриманні правил та підтриманні відповідної зовнішності у звичаях і манерах, доступних здібному наслідувачеві, але відкриття Східної Європи спонукало провести сучасніший тип розрізнення, опертий на ідеї засадничого характеру. Росіяни були «позначені», тому Сеґюр не дозволяв їм утекти від своєї ідентичності.


* Старого режиму (фр.).


Виявлення ним «старовинного московита» навіть у Санкт-Петербурзі містило натяк на Московське царство, яке передувало Петрові та Катерині. Тому не дивно, що саме візит до Москви мав остаточно підтвердити формулу, що вже [56] утвердилася у Петербурзі, а ще раніше — у Польщі. У червні 1785 року в складі почту Катерини Сеґюр відвідав Москву, «цю мішанину халуп простолюду, багатих купецьких кам’яниць, величних палаців пихатої та численної знаті, цей неспокійний народ, у якому втілювалися супротилежні манери, різні епохи, дикі й цивілізовані народи, європейські світські товариства й азійські базари» 12. В Москві «східні» ознаки Росії, її розташування між Європою та Азією були ще очевидніші й затирали традиційне ототожнення Росії з Північчю. Проте, пишучи спогади у XIX столітті, Сеґюр усвідомлював, що тієї Москви, яку він колись знав, уже немає, бо «полум’я поглинуло більшу її частину» 13. Адже за час, що минув від мандрівки Сеґюра Росією до написання споминів, французькі війська Наполеона переможно увійшли в Москву, залишили її під заграву вогню і принижені повернулися додому.

Сам Сеґюр виїхав із Росії 1789 року, коли у Франції вибухнула революція. Спершу він залишався на дипломатичній службі як знатний громадянин завдяки таким доказам своєї прихильності до свободи, як орден Цинцинната за участь в американській війні за незалежність. Але врешті-решт його разом з батьком, як і багатьох інших аристократів, заарештували, і він мало не опинився на ґільйотині. Вцілівши попри всі жарти долі, Сеґюр почав нову, надзвичайно успішну кар’єру протягом наполеонівського періоду, ставши членом державної ради, сенатором і головним церемоніймейстером. Лише після Ватерлоо він був вилучений із державного життя, тож знайшов час для написання спогадів. Вони здебільшого відображають безпосередній живий досвід мандрівника, Сеґюр, мабуть, користувався своїми подорожніми нотатками й матеріалами того часу. І все-таки, з часу його подорожі до Росії змінилося ціле покоління. Іноді він підкреслює цю прірву, особливо коли розмірковує про Москву:


Я не говоритиму багато про Москву: саме це слово викликає надто гіркі спогади. Крім того, цю велику й прекрасну столицю описували безліч разів; мало в якій з наших родин не знайдеться вояк, вкритий славою і ранами, чиї оповіді знайомлять нас із палацами, садами, храмами, халупами, куренями, полями, Кремлем, Китай-городом, позолоченими куполами церков, з дивакуватим [57] видовищем розкиданих тут і там палаців чи маєтків, оточених належними їм селами 14.


Побачене подорожнім, у такий спосіб, нічим не відрізнялося від побаченого ветеранами Наполеона, славними вояками, що розповідають про ту химерну мішанину під назвою Москва. І справді, між інтелектуальним завоюванням допитливого мандрівника, його аналітичним поглядом і реальністю збройного завоювання існував зв’язок. Зокрема, син Сеґюра Філіп-Поль брав участь у російському поході Наполеона й залишив про неї яскраві спогади, що стали одним із джерел для «Війни і миру» Толстого.

Коли Сеґюр був у Росії повноважним послом, його головний обов’язок полягав у веденні переговорів щодо комерційної угоди, за якою Франція мала отримати частку в торгівлі з Росією, що в ній на той час домінувала Англія. Тут відчувається присмак економічного імперіалізму, але навіть сам Сеґюр не вважав свою місію дуже важливою дипломатичною справою. «Моя роль, здається, зводилася до ролі уважного спостерігача при дворі, на який ми не мали впливу», — зізнавався він 15. Та все-таки уважність спостерігача ніколи не є політично безневинною. Росія й Польща «запропонували себе» очам Сеґюра, а війська Наполеона через якийсь час прийняли цю пропозицію. Мандрівники XVIII сторіччя, відкриваючи Східну Європу між цивілізацією та варварством, між Європою та Азією, допомогли привернути погляд Західної Європи до її суперечностей.







«Притаманне Польщі»


Вільямові Коксу, як і Сеґюрові, йшов 31-й рік, коли він здійснив аналогічну мандрівку до Росії через Польщу. Кокс подорожував у 1778-1779 роках; Сеґюр відвідав ті самі землі кількома роками пізніше, взимку 1784-1785 років, тож збіги майже одночасних спостережень англійця і француза свідчитимуть для нас про еволюцію спільного бачення мандрівників із Західної Європи. Сеґюр походив із одного з найславетніших французьких аристократичних родів; Кокс лише перебував на службі в так само знатної британської родини. [58] Він був сином придворного лікаря, освіту здобув в Ітоні й Кембріджі, став англіканським священиком, а згодом домашнім вчителем шестирічного Черчилля у родовому маєтку Бленгейм. У 1775 році йому дали іншого учня-підлітка, небожа герцоґа Мальборо, й зобов’язали супроводжувати хлопця під час п’ятирічної надзвичайно амбітної навчальної «великої подорожі» по Європі. Кокс відповідав за вивчення мов, географії, історії, математики, поезії, музики та малювання, тоді як у складі групи мандрівників був також такий собі капітан Флойд, якого Кокс ненавидів; той учив хлопця верхової їзди, стрільби, плавання, тенісу, фехтування і танців. Мати юнака писала Коксові про ще один аспект навчальної програми, сподіваючись, що її син «пристрасно закохається в шляхетну й розумну пані, що достатньо симпатизуватиме йому, аби навчити його догоджати їй, водночас тримаючи його на відповідній віддалі» 16. Отож освітня програма була справді всебічною. Сам Кокс дотримувався старомодних педагогічних ідеалів і поважно сприймав «велику подорож» як педагогічний захід, що мав виховати справжнього англійського джентльмена. Водночас йому вистачило честолюбства, аби розширити традиційний маршрут, долучивши туди такі нововведення, як відвідання Польщі та Росії, а також Швеції та Данії. Колумб, як відомо, шукаючи новий шлях до Індії, відкрив Америку. Кокс, як і Сеґюр, наприкінці XVIII сторіччя вирушив подивитися на давно відомі з географії землі «Півночі», але замість цього відкрив Східну Європу.

1738 року Томас Наджент, високо цінуючи «шляхетну і давню традицію подорожувати», бо вона «виховувала всебічного джентльмена», опублікував працю, в якій окреслив звичний маршрут англійського аристократа, під назвою «Велика подорож, або Мандрівка через Нідерланди, Німеччину, Італію та Францію» 17. Ця назва залишилася без змін у другому виданні 1756 року. Кокс побував зі своїм опікуванцем у всіх цих землях, але коли настав час писати звіт про подорож, він зрозумів, що читача радше зацікавлять інші країни, які не входили до звичного маршруту. 1784 року, саме тоді, коли Сеґюр вирушив до Польщі й Росії, Кокс опублікував свої «Подорожі Польщею, Росією, Швецією та Данією», книжку, яка до кінця сторіччя витримала кілька англомовних видань, а також була [59] перекладена французькою. Цей твір став вагомим унеском у відкриття Східної Європи XVIII сторіччям і в знання про землі, що доти були маловідомими й рідко відвідуваними.

«Ми в’їхали в Польщу, — писав Кокс, датуючи цю подію 24 липня 1778 року, — і попрямували до Кракова через землі, що їх австрійська династія здобула після останнього поділу [Польщі]» 18. Інакше кажучи, мандрівники не зовсім були на території Польської держави. Ці землі з 1772 року належали Габсбурґам, але почуття Кокса, викликані в’їздом у Польщу, були настільки особливими, що він вважав за потрібне точно зафіксувати дату цієї події та описати враження, які на нього справив в’їзд. «Дороги були погані, сіл мало, а їх жалюгідний вигляд годі й намагатися описати, — згадував Кокс. — Халупи всі зроблені з дерева, брудні й убогі на вигляд, усе навкруги справляло враження крайньої злиденності». Трохи згодом, на Віслі, під самим Краковом, вони перетнули ще один, цього разу справжній політичний кордон між двома державами. Кордоном був міст, «на одному кінці якого стояв австрійський солдат, а на другому — польський вартівник». Краків виявився «цікавим старим містом», насамперед тому, що «колись майже правив за центр усіх польських володінь, а тепер став прикордонним містом». До ідеї розмитого кордону долучилося уявлення про примхливість історії. Краків був містом будинків «колись багато оздоблених, а тепер чи то незаселених, чи то понурих і занедбаних». Місто виглядало «великою столицею в руїнах», вказуючи на часовий контраст між «первобутньою розкішшю» та «величчю руїн» 19.

«Я ніколи не бачив дороги, такої нецікавої, як та, що з’єднувала Краків із Варшавою, — писав Кокс. — Уздовж цього тракту немає нічогісінько, що могло б привернути увагу навіть найдопитливішого мандрівника». Навколо плаский ландшафт, безлюдна дорога, і лише зрідка око натрапляло на окремі будинки за межами рідкісних сіл, «чий злиденний вигляд відповідав убогості їхньої країни». Села ці — всього-на-всього «жменька халуп», і серед них «єдиним місцем, де міг зупинитися мандрівник, були єврейські хатини без будь-якого вмеблювання». Сеґюр, як ми пам’ятаємо, також бачив і халупи, і хатини, і євреїв, і брак меблів. Кокс заходив до тих халуп і запросив читача увійти слідом. [60]


За ліжко нам правила кинута на долівку солома, й ми вважали себе щасливцями, коли солома була свіжа. Навіть ми, аж ніяк не розніжені й звиклі до всіляких незручностей, відчували виснаження у цій спустошеній країні. Хоча у більшості країн ми взяли собі за правило зупинятися на ніч, аби не пропустити під час руху нічого вартого уваги, тут ми взагалі воліли не зупинятись, аби уникнути страждань у цих лігвах нужди та бруду; і ми були впевнені, що єдине видовище, якого нас позбавляла нічна пітьма, — понурі ліси, одноманітні лани пшениці й знаки людського лиха. Місцеві мешканці були бідніші, покірніші й нещасніші за всі інші народи, що траплялися нам на шляху: хоч би де ми зупинялися, вони збиралися юрмами навколо нас, прохаючи милостиню за допомоги сповнених відчаю жестів 20.


Заглиблюючись у Східну Європу, мандрівники спостерігали дедалі безнадійніші вбогість і злидні, лихо та спустошення, а на враженнях Кокса найбільше позначалося те, що він та інші мандрівники ніде не могли знайти зручного місця для ночівлі.

У цьому плані його спостереження про Польщу, маловідому англійським мандрівникам, майже одразу стали джерелом шаблонних уявлень про цю країну. Коли 1785 року леді Елізабет Крейвен вирушила до Польщі, за рік після публікації «Подорожей» Кокса, вона вже цитувала його: «Про умови, що чекали на мене в дорозі, ви зможете прочитати у пана Кокса, а я обмежуся описом приємніших речей» 21. Кокс не був таким стриманим; він не тільки писав про «ці лігва нужди та бруду», але й не раз розповідав про них усно. Якось, уже пізніше, коли він гостював в одному з найвеличніших польських маєтків — палаці Браницьких у Білостоці, «розмова зайшла про нашу мандрівку цією бідною і нещасною країною, де так бракувало зручних умов для ночівлі». Кокс шокував товариство польських аристократів, розповівши їм, що він спав «на соломі, коли міг її дістати», й доброчесно поінформував графиню Браницьку, що це був найкращий спосіб «ознайомитися з домашнім господарством селян, розділивши з ними умови побуту й довіривши їм турботу про наші нужди» 22. Незручність була ціною, яку він заплатив задля сповнення педагогічної мети подорожі: вивчення вад Польщі й [61] розтлумачення їх власному учневі, англійським читачам і навіть самим полякам.

Мандрівка Польщею засмутила Сеґюра, а його перші враження від Санкт-Петербурґа забарвлені «подвійною меланхолією» — від вигляду Фінської затоки і від роздумів про російський деспотизм. Кокса опанувала меланхолія ще у Варшаві, вона скерувала його описи цього міста, котре він подав у тій самій формі, яку вподобав Сеґюр.


Усе місто виглядало по-меланхолійному, демонструючи крайнощі багатства і злиднів, розкоші і біди, якими просякнутий кожен аспект цієї нещасної країни. Вулиці просторі, але погано мощені; церкви і громадські будівлі великі й величні; численні палаци знаті розкішні, але переважна більшість хат, особливо у передмістях, — це брудні й погано збудовані дерев’яні халупи 23.


Якщо Сеґюр рухався на північний схід, з Варшави до Санкт-Петербурґа, то Кокс прямував просто на схід, до Москви, що дало йому змогу побачити східний терен Польщі — Велике князівство Литовське. Гродно він описав за тією самою плідною моделлю крайнощів: «Перемішання злиденних халуп, розвалених будинків і зруйнованих палаців із величними брамами — слідами їх давньої розкоші». Він відвідав щойно засновану ткацьку мануфактуру і, позаяк його країна пишалася своєю ткацькою промисловістю, поблажливо зауважив: «Ці мануфактури перебувають у зародковому стані»24.

У Гродно Кокс зустрівся із французьким натуралістом Жаном-Еммануелем Жилібером, який збирався писати природничу історію Литви: про її тваринний і рослинний світи та мінерали. Кокс відзначив «зародковий стан природничих знань у цій країні», що відповідало зародковому стану мануфактур, і вважав само собою зрозумілим, що краще буде, коли цим займатиметься хто-небудь із Франції. У Литві Кокс побачив зубра, тварину, котра особливо його зацікавила. Він згадує теорію німецького натураліста Петера Симона Палласа, який вивчав природничу історію Росії, про те, що «цей вид тура, раніше поширений у цілій Європі, більше не живе на цьому континенті ніде, крім литовських лісів, [62] деяких частин Карпатських гір і, можливо, на Кавказі» 25. Іншими словами, існування зубра вказувало на особливість природничої історії Східної Європи, адже рідкісні види виживали лише на окраїнах континенту.

Ще більшу увагу привернули різноманітні людські племена Східної Європи, зокрема Кокс занотував: «Під час нашої подорожі Литвою неможливо було уникнути сонмища євреїв, яких у Польщі взагалі безліч, але це князівство, здається, вони обрали за свій осередок». Сеґюр теж натрапив у Польщі на «всюдисущу юрбу жадібних євреїв». Думка про те, що у Східній Європі дуже багато євреїв, добре відома у XX столітті, найкатегоричніше втілилася в їх майже повному винищенні, але у XVIII сторіччі їх ще належало там відкрити, як і саму Східну Європу. Коли Кокс приїхав до Польщі, він ставився до них стримано. У Кракові він відвідав могилу «Естер, прекрасної єврейки», яка, за легендою, була коханкою Казимира Великого у XIV столітті. Кокс писав про «заняття цього надзвичайного народу» і повідомляв, що польські євреї «прибрали до своїх рук усю торгівлю країни». На шляху до Варшави Кокс заходив у їхні «хатини». Подорожуючи на схід від Білостока, екіпаж Кокса постійно опинявся в оточенні юрб жебраків і євреїв, які «траплялися всюди». У Литві їх були цілі «сонмища», мандрівники зустрічали їх на кожному кроці: «Якщо ви потребуєте перекладача, вам приведуть єврея; коли ви прийдете до заїзду, хазяїн виявиться євреєм; якщо вам потрібні поштові коні, ви дістанете їх у єврея, і єврей буде вашим кучером». На схід від Мінська, на території теперішньої Білорусі, Кокс сховався від негоди в стодолі, де «кілька довгобородих постатей у чорній одежі розмішували щось у великому котлі». Мандрівник епохи Просвітництва не дозволив собі «повірити у чаклунство або якісь дрібні забобони», а «придивившись уважніше, ми упізнали в них наших давніх єврейських друзів, що готували нам і собі вечірню трапезу» 26. Зустрічаючи всюди «сонмища» євреїв, Кокс претендував на зверхню фамільярність у ставленні до цих «наших давніх друзів». Його описи євреїв ставали дедалі бентежнішими після могили прекрасної Естер у Кракові і до моторошних фігур у чорному вбранні під Мінськом. Демонструючи власну освіченість при відкиданні забобонів, він одночасно [63] переконував читачів у безпросвітному невігластві Східної Європи і тамтешніх євреїв.

Спостерігаючи за польським населенням, Кокс, як і Сеґюр, пересвідчився, що Європа залишилася позаду: «Поляки своїми рисами, звичаями, одягом і загальним виглядом скидаються радше на азіатів, ніж на європейців; предками їхніми, без сумніву, були татари». Одним із головних аргументів виявлялися зачіски поляків: вони «голять собі голови, лишаючи тільки кружок волосся на маківці». Кокс зацитував німецького знавця старовини, який уважав, що «зачіски поляків — це, либонь, найдавніша ознака їхнього походження», зважаючи на те, що «ще у п’ятому сторіччі деякі народи, відомі під іменем скіфів, дотримувалися такого звичаю» 27. Для вивчення азійських рис Східної Європи недостатньо покликатися на татарське походження; для Кокса, як і для Сеґюра, головною ознакою азійського походження було ототожнення з варварами класичної старовини — скіфами. В Росії вони, зодягнені в овечі шкури, ніби зійшли з барельєфів Траянової колони; у Польщі їх можна було впізнати за зачіскою, яка не змінилася протягом тисячі з гаком літ.

Зацікавлення волоссям поляків Кокс знову виявив на останніх сторінках звіту про свою подорож Польщею, де згадує про хворобу, нібито пов’язану з волоссям.


Перед тим як завершити мою розповідь про Польщу, я маю коротко згадати, що впродовж нашої мандрівки цією країною ми мимоволі звернули увагу на кількох людей зі зваляним або зліпленим волоссям; цей розлад зветься Plica Polonica (польський ковтун). Таку назву він отримав тому, що вважається притаманним саме для Польщі; хоча нерідко трапляється також в Угорщині, Татарії та в деяких інших сусідніх народів 28.


Приписуючи цю хворобу полякам, угорцям, татарам та сусіднім народам, Кокс окреслив територію, в якій легко можна впізнати обриси Східної Європи. Фактично вона вельми подібна до ареалу поширення зубра в Литві, у Карпатах і на Кавказі. Експертом із природничої історії Литви був француз, експертом із старовинного походження поляків німець, а знавцем «польського ковтуна» був інший чужоземець, [64] «умілий швейцарський лікар, який спозадавна мешкає в Польщі». Його трактат, написаний французькою мовою, змальовує «їдку в’язку рідину, що проникала у волосся, яке має форму трубки, а потім просочується або з боків волосся, або з його кінчиків, склеюючи його — чи то в окремі жмутки, чи то в суцільне кубло». Серед симптомів: «свербіж, набрякання, висипи, виразки, переміжна пропасниця, головний біль, слабкість, кволість, гостець, подагра, подеколи навіть корчі, грець і сказ». Коли волосся вбирає заразу, утворюючи ковтун, симптоми минають, але якщо поголити голову, тоді симптоми повертаються, доки нове волосся знову не склеїться у жмутки. «Вважається, що ця хвороба спадкова; також доведено, що у гострій формі вона заразна» 29.

Передбачалося, що «польський ковтун» був хворобою спадковою та заразною, й саме тому її описували як місцеву хворобу і в географічному, і в демографічному сенсі, властиву «сусіднім» країнам і народам, типову для Східної Європи. Її поширення у Польщі й Татарії не дивувало, позаяк поляки «походили від татарських предків». Звалювання волосся, яке навіть не можна було голити, означало, що мандрівникові ця хвороба одразу впадатиме у вічі. А для Кокса, який претендував на глибоке знання витоків поляків, вона свідчила про зв’язок зі скіфським стилем польських зачісок. Тіла поляків виказували ознаки зарази й варварства. Зокрема, перераховуючи причини «польського ковтуна», Кокс особливо пов’язував цю хворобу з відсталістю. Серед причин він згадував, по-перше, «польське повітря, нездорове через безліч лісів і боліт», по-друге, воду — «хоча в Польщі води і не бракує, простолюд зазвичай п’є ту, що найближче — з рік, озер і ставків» та, по-третє, «місцевих мешканців, котрі анітрохи не дбають про чистоту». З усіх цих причин лише перша зумовлена географічно, а друга й особливо третя покладали провину на «нерозбірливість» і «недбалість» самих поляків. По суті ж питання чистоти, які Кокс порушує наприкінці оповіді про Польщу, увінчувало його попередні спостереження про «нужду та бруд». На ці проблеми звертали увагу й інші мандрівники XVIII століття у зв’язку зі спалахами чуми у Південно-Східній Європі, на території Османської імперії. Кокс порівнював соціальні передумови «польського ковтуна» [65] з передумовами появи прокази, яка «і досі часто трапляється у народів, що не знаються на медицині й байдужі до її поступу, але напрочуд рідко з’являється у тих країнах, де проти неї вжито запобіжні заходи» 30. Джерелом локалізації «польського ковтуна» було картографування Східної Європи як царини невігластва та відсталості.





«Ближче до цивілізованих частин Європи»


Знов-таки через недавні територіальні поділи перетин російсько-польського кордону був так само географічно заплутаний, як і перетин польсько-австрійського кордону місяць тому. 18 серпня «ми перетнули Березину, яку деякі сучасні географи помилково вважають новим кордоном між Росією та Польщею», а два дні по тому «в’їхали до Росії біля невеликого села під назвою Толіцин, яке до 1772 року належало Польщі» 31. Політичні наслідки поділу Польщі призвели до розмивання польсько-російського кордону, тому ці дві країни виглядали для мандрівників як частини одного терену, а схожість мов тільки посилювала їхнє враження про єдність цього терену. Перекладач Кокса не був ані поляком, ані росіянином, а походив з Богемії, тож автор зробив спеціальне пояснення для читача, що «богемська й російська мови є діалектами склавонського говору». Коли Кокс, перетнувши кордон, намагався зафіксувати відмінності між Польщею та Росією, він зауважив, що «найразючіший контраст — у їхніх зачісках: росіяни замість голити свої голови дозволяють волоссю звисати над бровами та вухами і підстригають його на рівні шиї» 32. Ця підкреслена увага мандрівників до волосся, як у Польщі, так і в Росії, знову зраджувала їхнє бажання знайти видимі знаки для розрізнення чужих народів.

На шляху від Смоленська до Москви ці знаки переконували Кокса у тому, що він рухається у напрямку Орієнту. Однієї ночі вся група зупинилася у «стерпній хатині», де їхньою «господинею була справжня азійка». Це було видно з її одягу: «Вона була зодягнена у синє вбрання без рукавів, що спускалося аж до щиколоток, а в поясі була підперезана червоним паском; на голові у неї була хустка, зав’язана [66] наче тюрбан, різнокольорові сережки й намисто; її сандалі трималися на нозі завдяки синім шнуркам, обв’язаним також навколо щиколоток, щоб підтримувати грубі полотняні обмотки, що заміняли їй панчохи». Грубість одягу відповідала грубості самого народу. Кокс підсумував, що «російські селяни загалом виглядають грубою, витривалою расою». Вони носили або «грубий вовняний балахон», що спускався нижче колін, або овечі шкури. Так само як господиня-азійка, вони «замість носити панчохи обмотували ноги смужками полотна», а їхнє взуття було виготовлене з бересту. Сеґюр також помітив на постатях цих «напівдикунів» Росії одяг із овчини, але також звернув увагу на сокири, прив’язані до пасків. Для Кокса сокири були не просто деталями вбрання дикунів, а радше ознаками примітивного рівня цивілізації. Він дивувався, що ці російські селяни будували свої хати, тобто свої халупи, «тільки за допомоги сокир», бо не «вміли користуватися пилками» 33.

Як і в Польщі, Кокс не змарнував нагоди оглянути ці халупи зсередини, тим більше, що це був єдиний варіант для ночівлі. Подеколи його будили кури, а одного разу «компанія свиней підняла мене о четвертій годині, хрюкаючи просто у вухо». В тій самій кімнаті на соломі спали два його супутники та їхні слуги, «троє довгобородих росіян у грубих полотняних штанях і сорочках», на лаві — троє жінок, а на печі — «четверо майже голих дітей». Пізніше Кокс навіть натякнув на сексуальну непристойність того, що поруч спали «чоловіки, жінки і діти, без розрізнення статі й становища, часто майже без одягу». Ще він жалівся на «задушливий сморід» 34.

За однаковою формулою він розчаровано зауважує міста, що траплялися на шляху: «Здалеку всі ці шпилі й куполи, височіючи над деревами, котрі приховують прилеглі до цих споруд халупи, змушують мандрівника, незнайомого з цією країною, сподіватися на появу великого міста; замість цього він бачить лише купку дерев’яних хатин» 35. Цей опис відкрито відтворює ідею крайнощів, цього разу між величними церковними шпилями й куполами, з одного боку, і вбогими хатинами, з іншого. Проте за допомоги цікавого виверту Кокс робить цей контраст джерелом обману й облуди. В описі 1778 року вражає, наскільки точно він провіщає леґенду про [67] облуду «потьомкінських сіл», пов’язаних із поїздкою Катерини II до Криму в 1787 році. Кокс застосовує формулу облудної розкоші та зраджених сподівань навіть до самої Москви.

Москва повідомила про своє наближення за шість миль з’явою якихось шпилів, що височіли на самому кінці широкої лісової просіки; дві чи три милі потому ми виїхали на пагорб, з якого перед нашими очима відкрився чудовий краєвид величезного міста. Воно простяглося у формі велетенського півмісяця; незліченні церкви, вежі, позолочені шпилі й куполи, білі, зелені та червоні будівлі, виблискуючи на сонці, утворювали розкішне видовище, з яким дивно контрастували вкраплення дерев’яних халуп 36.

Попри величезні розміри Москви, попри велетенський простір, на який вона простяглася, тільки-но мандрівник відводив вражений погляд від блискучих позолочених шпилів, він зауважував дерев’яні халупи й усвідомлював, що навіть Москва була своєрідним «потьомкінським селом», містом облудних ілюзій. Кокс був «цілковито приголомшений неосяжністю й розмаїтістю Москви», позаяк він «уперше бачив настільки безладне, настільки незвичне, виняткове й таке сповнене крайнощів місто». Часом ці крайнощі взагалі робили Москву не схожою на місто, «адже місцями це величезне поселення скидається на покинутий пустир, місцями на багатолюдне місто; місцями — на злиденне село, місцями на величну столицю» 37. В цьому й далася взнаки влада мандрівника над об’єктом його спостережень: за власною волею Москва для Кокса могла перетворитися на «злиденне село». На думку Кокса, ці московські крайнощі були лише проявом глибшої розбіжності, яку можна було описати за допомоги ідеї Східної Європи: «Москву багато хто вважає містом, збудованим за азійським зразком, але поступово вона набуває дедалі більше європейських рис, демонструючи строкату суміш сумбурної архітектури» 38. Відкриття Східної Європи можна подати як відновлення претензій на цю територію, під час якого щораз більше уваги приділяли країнам, що ставали дедалі європейськішими. Сумбурність і строкатість як естетичні поняття вдало доповнювали загальний словник крайнощів і суперечностей: аби пересуватися містом, Кокс та його [68] супутники найняли екіпаж, запряжений «шістьма кіньми різної масти». Кучер вирізнявся «довгою бородою та овчинним кожухом», а форейтори носили «грубий вовняний одяг». Вони возили з собою багато сіна, щоб годувати коней, тільки-но екіпаж зупинявся, а «самі спілкувалися з іншими кучерами й форейторами, котрі так само, як і їхня худоба, тамували голод заздалегідь приготованою їжею, при цьому мало церемонячись». Поки кучери їли поруч із кіньми, сам Кокс відвідував палаци, зведені «у стилі справжньої азійської розкоші» й, що найважливіше, побудовані самою тільки сокирою: «...Більша частина деревини, використана для зведення цих просторих споруд, була оброблена сокирою. Хоча я часто спостерігав за роботою теслі, я жодного разу не бачив у них в руках пилки» 39. Хоч би куди Кокс глянув, він усюди бачив характерні східноєвропейські зміщення: Азія проступала у стилі палаців, а методи їх будівництва нагадували про інші, доісторичні часи. Кучер з бородою і в овчинному кожусі та тесля із сокирою цілком відповідали російсько-скіфському прототипу, що його описав Сеґюр.

У Москві Коксу навіть не довелося викликати в уяві образи скіфів, адже там траплялися справжні й цілком сучасні мешканці віддалених провінцій імперії, вихідці з самого пограниччя континенту — з Уральських гір та Кавказу. Під час обіду у графа Олексія Орлова, адмірала Катерини, Кокс у захваті розглядав почет, що юрмився навколо Орлова:


У почті був вірменин, що недавно прибув із Кавказьких гір і, за звичаєм своєї країни, мешкав у повстяному наметі в саду. Його одяг складався з довгого просторого жупана, підперезаного паском, широких штанів і чобіт. Волосся він стриг на татарський манер — кружком, а зі зброї мав кинджал і лук з рогу дикого бика з тятивою із жил того самого звіра. Він був надзвичайно відданий своєму господареві; коли його приставили до господаря, він добровільно склав присягу на вірність і зі справжнім східним перебільшенням обіцяв битися з усіма ворогами графа, запропонувавши на доказ своєї щирості відсікти власні вуха; він також побажав, аби всі хвороби, що загрожуватимуть його господареві, перейшли на нього... Він станцював калмицький танець, напружуючи кожен м’яз і звиваючися й вигинаючися [69] всім тілом, не сходячи з місця. Він запросив нас до саду, де з великим задоволенням показав свій намет і свою зброю, й випустив кілька стріл, що піднялися на неймовірну висоту. Ми були вражені, наскільки характер цього вірменина зберіг свою природну невимушеність; він здавався дикуном, що лише ступив на шлях цивілізування 40.


Це був найкрайніший зразок Східної Європи в географічному й антропологічному сенсі, на який, утім, мандрівник міг натрапити вже в саду московського палацу. Схоже, вся штучність цієї ситуації не могла похитнути інтересу Кокса до «природної невимушеності» вірменина. Його образ трохи скидається на образи американських індіанців — намет, лук з рогу і жил бика, — але калмицький танок і татарська зачіска, поза сумнівом, розміщували вірменина на просторах Східної Європи. Підстрижене кружком волосся, як ми пам’ятаємо, слугувало для Кокса ланкою між Польщею й Татарією. Приписавши вірменину «східні перебільшення», він сам послуговувався мовою західної поблажливості, зводячи концепцію Східної Європи до постаті «дикуна, що лише ступив на шлях цивілізування».

Мандрівник, який відкривав Східну Європу, справді міг у ході своєї подорожі спостерігати за тим, як дикуни «ступали на шлях цивілізування». Спостерігати він міг не лише на прикладі поодиноких дикунів, а й споглядаючи найширшу панораму суспільства та природи. У вересні Кокс вирушив з Москви до Санкт-Петербурґа, прямуючи на північний захід. Він минав пастухів, що «одягом і манерами скидалися на кочові орди татар». Він заходив до хат, де люди падали долілиць перед іконами «святих, невправно нашкрябаних на дереві, що більше нагадували калмицького ідола, ніж людську голову». Іноді мешканці падали долілиць навіть перед Коксом та його супутниками, яких часто «приголомшував цей прояв східної пошани» 41. Саме ці калмицькі й татарські образи, що зустрічалися на шляху до Санкт-Петербурґа і нагадували про вірменина в Москві, перетворювали на нісенітницю будь-які спроби подорожніх географічно точно означити свої враження. Так само, як згадки про давніх скіфів і сарматів ламали конвенції часу й історії, порівняння з татарами [70] і калмиками суперечили географії, породжуючи невпорядкований антропологічний простір, населений недбало класифікованими примітивними народами.

Місцевість, яку минали мандрівники, «подекуди була суцільним багновищем», а дорога часто зникала, тож «рух екіпажа перетворився на неперервну тряску». Росія не витримала найпростішого тесту на цивілізованість, тесту колесом: «Погані дороги зламали наше нове колесо, зроблене абияк і вже потріскане; ми зупинилися, щоби його полагодити. Втім, ремонт виявився так само ненадійним, позаяк невдовзі воно знову зламалося». Такі «технічні» проблеми перетворювали мандрівку з Москви до Петербурґа на «видимий» поступ від варварства до цивілізації, показуючи, що очікує на російських селян із сокирами й вірменського дикуна з його луком із бичачого рогу.


Відсталість російських селян у галузі технічних умінь порівняно з іншими європейськими народами помітить навіть невтаємничений спостерігач. Мірою наближення до Петербурґа, ближче до цивілізованих частин Європи, села ставали дедалі ліпше облаштовані різними побутовими зручностями, селяни краще володіли технічними уміннями. [...| Дерево рідше обтісувалося сокирою, і нам частіше траплялися ями для пиляння колод на дошки, які ми спочатку вважали небаченою рідкістю; хати ставали просторішими і зручнішими, з більшими вікнами й димарями; меблів також було більше. [...] Втім, цей поступ до цивілізації дуже незначний, і ми зауважили чимало прикладів найгрубішого варварства 42.


Наявність меблів і використання сокир були важливими сигналами, позаяк робили рівень цивілізованості безпосередньо видимим навіть для «невтаємниченого спостерігача». Сеґюр у самому Санкт-Петербурзі виявив, що «зовнішні форми європейської цивілізації» приховували непомітні на поверхні залишки варварства. Проте Кокс ще на шляху до Петербурґа побачив навіть на поверхні «найгрубіше варварство». По суті, у своїх спостереженнях він неявно уклав шкалу відносної цивілізованості, схему розвитку від найгрубішого варварства до звичайної відсталості, яка помалу наближалася [71] й уподібнювалася до самої цивілізації. Російське «просування до цивілізації» відображалося у «просуванні» самого Кокса до Петербурґа, подорожі на північний захід. Рівень цивілізації у Росії він вимірював за рівнем «інших європейських народів», що заселяли «цивілізовані частини Європи». Отже, свідомість Просвітництва містила в собі карту поширення цивілізації в Європі.

Новгород одразу викликав у мандрівника великі сподівання, бо «з невеликої відстані це місто було захопливим видовищем». Але він виявився ще одним потьомкінським селом, де «наші сподівання зовсім не виправдалися», і Кокс відреаґував на це так, як у Кракові та Варшаві: «Жодне інше місце не сповнювало мене такими сумними роздумами про колишню велич». У Новгороді Кокс був змушений висісти з остаточно поламаного екіпажа й подорожувати до Петербурґа у російській будці, кибитці, котра виявилася надзвичайно незручною. «Місцевість, якою ми їхали, не годилася, щоб привернути нашу увагу і тим самим полегшити наші страждання», — писав Кокс. Вони їхали «безпросвітною дорогою», що тяглася «похмурим і одноманітним» лісом. Потім він «зненацька» побачив оброблену землю, «хати, які пожвавлювали краєвид», а дорогу вже можна було порівнювати «з кращими трактами Англії». І ось у кінці зеленої алеї відкрилася «панорама Петербурґа, наша омріяна мета і завершення наших надривів» 43. Пункт призначення — цивілізація — з’явився на обрії.

У своїх роздумах про Санкт-Петербурґ Кокс одразу звертається до теми його недавнього заснування: «Прогулюючися столицею, я дивувався, що ще на початку цього століття на місці, де тепер стоїть Петербурґ, було багновище й кілька рибальських халуп». Перенесення столиці з Москви до Петербурґа за наказом Петра уподібнювалося в очах Кокса до власної щойно здійсненої мандрівки. Цар прагнув «внутрішньо покращити» Росію, «наближаючи столицю до цивілізованіших частин Європи», аби «реалізувати свій план цивілізування своїх підданців» 44. Отже, мандрівник мав змогу спостерігати за поступом не лише окремого «дикуна», але й усієї Росії. Проте поступ цивілізації міг зупинитися: «Якщо двір повернеться до Москви й послабить зв’язки [72]




Interior d’une habitation Russe pendant la nuit, «Внутрішній вигляд російського помешкання вночі», з Chappe d’Auteroche, Voyage en Sibene;Jmt. par ordre du Roi en 1761; contenant les moeurs, les usages des Russes, Paris, 1768, vol. І. Мандрівники бачать ознаки відсталості як у зовнішньому вигляді «хат», чи «халуп», так і у внутрішніх сценах домашнього життя Кокс у Росії скаржився на «задушливий сморід» і на те, що поруч спали «чоловіки, жінки і діти, без розрізнення статі й становища, часто майже без одягу» (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [73]



з європейськими державами до того, як відбудеться значна зміна манер народу, тоді Росія швидко повернеться до початкового варварства». Цивілізація, яку Кокс пов’язував із географічним вектором, могла, на його думку, рухатися й у зворотному напрямку. Зокрема, Санкт-Петербурґ розміщувався в топографічно ненадійному місці, на «багновищі», у «низькій і заболоченій місцевості», де йому «загрожували повені», навіть «цілковите затоплення» 45.

Натоді будинки у Санкт-Петербурзі були обставлені, на думку Кокса, «так само вишукано, як і в Парижі чи Лондоні». Він бачив панн, що носили «високі зачіски за паризькою чи лондонською модою зими 1778 року». Для Кокса зовнішні прояви цивілізованості, як і відсталості й варварства, знову зводилися до стилю зачісок, а Санкт-Петербурґ ще мав витримати порівняння з двома європейськими столицями. Однак при дворі Кокс спромігся виявити «сліди азійської помпезності, поєднані з європейською витонченістю» 46. Зрештою, Кокс перебував у Східній Європі.

Цей факт був ще очевиднішим, коли він переводив погляд з аристократії та придворних на «простолюд за роботою». Він був вражений тим, що вони, «здавалося, не відчували морозу», навіть якщо «їхні бороди вкривалися памороззю». Схоже, що їхні овечі кожухи чудово захищали від холодної погоди, а голі шиї були «добре захищені бородою». Його здивувало, що жінки прали білизну в Неві, прорубуючи «сокирами» ополонки. Овчинні кожухи, бороди й сокири довершували картину. Кокс бачив кучерів і слуг, що чекали на морозі своїх господарів, розпалюючи багаття, аби не замерзнути. Ця сцена постала перед ним наче витвір митця: «Я зацікавлено спостерігав за мальовничими групками довгобородих росіян у азійському вбранні, що зібралися навколо багаття» 47.

Причиною мальовничості частково було вбрання, яке Кокс також зауважив на придворних маскарадах. Там «місцеві жителі низького походження з’явилися у вбранні своєї провінції», влаштувавши в такий спосіб «виставу тих костюмів, що їх тоді носили різні мешканці Російської імперії». Він спостерігав «таке розмаїття строкатих постатей, якого ніколи не вигадала б найбурхливіша фантазія на маскарадах в інших країнах». У Москві, що лежала між Азією [74] та Європою, відчуття «розмаїтості» створювала «сумбурна архітектура». У Санкт-Петербурзі «розмаїтість» досягалася завдяки одягові, і це наштовхувало Кокса на думку про Східну Європу як про дещо, чого «ніколи не вигадала б найбурхливіша фантазія на маскарадах в інших країнах», — мабуть, в Англії та Франції. Східна Європа могла бути чимось фантастичним або кумедним, проте, що найголовніше, вона була «винайдена», і честь цього винаходу належала Європі Західній. Її мальовничість не обмежувалася архітектурою й костюмами, а стосувалася раси тамтешніх людей. Тут також панувала «строкатість»: «Мандрівник, відвідуючи будинки російської знаті, буде вражений розмаїттям кольору шкіри і рис обличчя їхніх слуг і почту — тут є росіяни, фіни, саами, грузини, черкеси, поляки, татари та калмики» 48. Відтак мандрівник відкривав Східну Європу не лише в етнографічних деталях одягу й зачісок, але також у расових відмінностях рис обличчя й кольору шкіри. Навіть у Санкт-Петербурзі, ближче до «цивілізованих частин Європи», варто було лише перевести погляд з модних панн на їхніх слуг, аби збагнути, що Східна Європа була строкатим натовпом примітивних народів.






«Місця, для нас геть невідомі»


16 січня 1717 року леді Мері Уортлі Монтеґю, збираючись вирушити з Відня до Константинополя, де її чоловік був англійським послом, схвильовано писала до своєї сестри: «Я тепер, люба сестро, прощаюся з тобою — надовго, а з Віднем — назавжди, вирушаючи завтра у Подорож через Угорщину, незважаючи на надзвичайний Холод і глибокий сніг, що можуть похитнути куди більшу Відвагу, ніж моя». Тяжкі переживання цього епістолярного прощання, навіть попри довільну орфографію, підкреслювали важливість кордону, що його вона збиралася перетнути, й необхідність «прощання», адже вона опиниться на території, де навіть можливість листуватися була непевна. Від’їзд леді Мері з Відня до Угорщини на початку XVIII століття, супроводжуваний драматичною пишномовністю, нагадував від’їзд Сеґюра з Берліна до Польщі наприкінці того самого [75] сторіччя. Вона також відмовилася від найзручнішого шляху морем з Англії до Константинополя й сказала, що попрощалася з Віднем назавжди, адже не планувала повертатися суходолом, навіть на запрошення австрійського імператора й імператриці: «їхні імператорські величності запросили мене на зворотному шляху відвідати Відень, але я навіть і не думаю знову так знесилювати себе». Насправді ця втома від виснажливої подорожі їй тільки уявлялася, бо вона в неї ще навіть не вирушала. У XVIII столітті мандрівка на схід від Відня, як і на схід від Берліна, викликала острах. «Прощавай, люба сестро, — писала вона, — якщо я переживу цю Подорож, ти знову одержиш звістку від мене». Особливо леді Мері переймалася думкою про «втому, від якої страждатиме моє бідне дитя», адже вона мала їхати разом із сином, якому ще не виповнилося чотирьох років 49.

Побоювання леді Мері не можна приписувати віддаленості від Англії чи особливій тендітності англійських аристократок, позаяк такі самі побоювання ще більше ширилися поміж самими віденцями, для яких сприйняття Східної Європи наче якоїсь прірви загострювала географічна близькість Угорщини. «Пані, з котрими я тут познайомилася, так добре ставляться до мене, що, зустрічаючи мене, щоразу плачуть, адже я твердо зважилася здійснити цю подорож», писала вона. «Кожен, кого я бачила, лякає мене якимись новими труднощами». Навіть принц Євгеній Савойський, що здійснив свої воєнні подвиги саме в тих землях, якими мала їхати леді Мері, попереджав її про «пустельні рівнини, вкриті снігом, де холод настільки жорстокий, що вже убив багатьох». Вона погодилася, що він має рацію: «Визнаю, ці жахливі речі справили на мене дуже глибоке враження, бо я думаю, що він каже правду, адже ніхто краще за нього про це не знає». Саме завдяки воєнним перемогам Євгенія Савойського Габсбурґи звільнили Угорщину з-під влади Османської імперії, а 1717 року він знову керував кампанією проти турків, що завершиться його найбільшим тріумфом — узяттям Белґрада. Леді Мері стверджувала, що повірила його попередженням, але в її листі з Відня до Александра Попа глузувала над «страхами» перед Східною Європою: [76]


Я думаю, що маю назавжди попрощатися зі своїми друзями з такою урочистістю, наче збираюся на штурм фортеці, принаймні якщо вірити в усі ті Страхіття, про які мені тут розповідають. [...] Мене лякають, що я замерзну, потону в снігах, потраплю в полон до татар, що спустошують ту частину Угорщини, якою маю їхати. Правда, у нас буде численний конвой, тож, можливо, я матиму нагоду розважитися новим видовищем, опинившися посеред поля битви. Лише Провидіння знає, як скінчаться мої Пригоди, й коли вони скінчаться комічно, ви ще про них почуєте 50.


Уявлення леді Мері про переміщених на шлях до Константинополя татар, яких згодом Кокс догледить на шляху до Санкт-Петербурґа, доводить помислену єдність Східної Європи в свідомості мандрівників. У XVIII столітті слово «Татарія» відсилало до невизначеного, величезного географічного простору від Криму до Сибіру. Дехто з мандрівників справді там побував, але сама назва татарського народу додавала присмак чогось варварського до мандрівок значно розлогішою й аморфнішою територією. Татари були невід’ємною частиною досвіду кожного мандрівника у Східній Європі.

Для леді Мері відвідання Східної Європи скидалося на участь у війні, штурм фортеці, адже землі, якими вона збиралася мандрувати, справді були зоною воєнних дій. Утім, вона не могла настільки серйозно сприйняти страхіття війни, аби відмовитися від нагоди «розважитися новим видовищем» і передовсім пошуком «Пригод», чий передбачуваний результат залишався непевним: чи то трагічним, чи то комічним. У XVIII столітті таке ставлення до Східної Європи, краю пригод, землі, що лежала поза маршрутом традиційної європейської «великої подорожі», стало типовим для мандрівників. У листі до Попа від 16 січня 1717 року леді Мері, здається, вже очікувала на комічну розв’язку; коли її «Листи з турецького посольства» було опубліковано 1763 року, за рік після її смерті, драматична напруга цілого епістолярного циклу мала вже суто літературний характер. Леді Мері писала до своєї сестри 30 січня з Петерварадина, де торік принц Євгеній Савойський здобув визначну перемогу: «Нарешті, люба сестро, я безпечно й у доброму здоров’ї дісталася з усією родиною до Петерварадина, [77] лише трохи постраждавши від суворої Пори року (від якої нас надійно захищали Хутра), і, виславши попереду слуг, знайшла настільки добру Ночівлю, що ледве не сміюся, згадуючи всі ті страхіття, що мені обіцяли під час цієї Подорожі» 51. Це вже був тріумф західноєвропейського почуття гумору, що наставав слідом за тріумфом переможних військ Євгенія Савойського. Такий самий жарт переповів століття по тому, 1839 року, Джон Паджет, публікуючи свої подорожні нотатки про Угорщину, так само натякаючи на комізм ситуації: «Читач, звісно, сміятиметься разом зі мною, якщо я переловім йому бодай половину дурниць, що їх розповіли мені добрі віденці про країну, куди ми вже вирушали. Немає доріг! Немає заїздів! Ніякої поліції!» Паджет належно озброївся, перш ніж їхати, але не мав «нагоди підстрелити щось більше за куріпку або зайця» 52.

За цими жартами стояло відчуття обізнаності й опанування, яке робило Угорщину безпечною. Від жартів леді Мері перейшла до повчання, повідомляючи про свій щоденний маршрут через «Країну, геть невідому тобі і яку самі угорці ще не повністю обходили». Цей типовий намір — пізнати Східну Європу краще навіть за тих, хто населяє її, — пронизував усе знання XVIII сторіччя про цей реґіон. Леді Мері описувала свою подорож «найкращими рівнинами світу, такими пласкими, ніби вимощеними, й напрочуд родючими, але здебільшого безлюдними й необробленими, спустошеними тривалою війною між султаном та імператором», а також недавніми габсбурзькими гоніннями на протестантів. В уяві леді Мері Угорщину спустошували і Габсбурґи, і турки: англійський протестантизм мандрівниці не дозволяв їй однозначно стати на бік католицького завоювання, відтак вона уявляла Угорщину країною, затисненою між Європою та Орієнтом. Її власна емоційна реакція була подібна до Коксової у Варшаві і Сеґюрової у Санкт-Петербурзі: «Немає нічого сумнішого за мандрівку Угорщиною, коли згадуєш про колишнє процвітання цього королівства і бачиш такий шляхетний край майже незаселеним» 53. Вона не лише знайшла відповідне емоційне пояснення, а й типовий для XVIII століття погляд на економіку Східної Європи, краю родючого, але необроблюваного й незаселеного. [78]

Угорські міста, на думку леді Мері, були «доволі підупалі», а місцевість навколо «настільки поросла лісом, і її так рідко навідують, що ми бачили неймовірну кількість дичини». Це означало, що харчів «буде удосталь», укупі з вепрятиною й олениною. Що ж до нечисленних мешканців Угорщини, то «їхній дуже примітивний одяг складався зі звичайної овчини, висушеної на сонці, капелюха і чобіт з того-таки матеріалу». Смушок відтак став тією особливою прикметою, за якою мандрівники впізнавали східноєвропейських селян, і леді Мері для контрасту описує знатну угорську даму «в пурпуровій оксамитовій накидці, підбитій соболями» 54.

Леді Мері показали поле битви під Могачем, де 1526 року після перемоги Сулеймана I більша частина Угорщини стала провінцією Османської імперії; після того вона відвідала «карловицькі поля, де принц Євгеній здобув останню велику Перемогу над турками». Вона споглядала «сліди Славетного кривавого дня» — «Черепи й Кістяки непохованих Людей, Коней і Верблюдів», і «не могла дивитися без жаху на таку силу-силенну пошматованих людських тіл», не відчуваючи «Несправедливості війни» 55. Свідомість мандрівника Угорщиною була вплетена в недавнє відвоювання, навіть коли, як у випадку леді Мері, страхіття війни переважували радість перемоги. Аби відкрити й пізнати Східну Європу, турецький кордон у свідомості сучасників мав відсунутися на схід. Англійський лікар Едвард Браун мандрував Угорщиною 1669 року, за півстоліття до леді Мері, й у своїй «короткій розповіді про Мандри Угорщиною, Сервією, Болгарією (тощо)», виданій 1763 року в Лондоні, він називає Угорщину місцем «найдальшого вторгнення» османів «до західних частин Європи». Якщо Західна Європа в цьому випадку згадувалася безпосередньо, то Східна залишалася чимось невизначеним і незрозумілим. Браун знав, що, перетинаючи кордони Угорщини, «людина залишає наш світ... і доки не потрапить до Буди, наче перебуває в іншій частині світу, зовсім не схожій на західні країни» 56. Наприкінці XVII сторіччя Угорщина стала брамою до Східної Європи, де ідея завоювання й виправлення кривд була напрочуд яскравою, майже так само зримою, як розкидані черепи та кістяки. Найважливішим ідеологічним унеском XVIII сторіччя була інтерпретація [79] цієї ідеї не мовою відмінностей між ісламом і християнством, а мовою відмінностей між відсталістю й просвіченою цивілізацією.

Леді Мері відвідала Белґрад лише за шість місяців перед тим, як його взяли війська принца Євгенія 1717 року. Це, мабуть, був його найбільший тріумф, але він затримався ненадовго, позаяк уже через двадцять років, 1739-го, місто знову перейшло під владу Османів. Перемога 1717 року і навіть поразка 1739 року були важливими для утвердження уявлення про Белґрад і Сербію загалом серед європейського загалу як про відлучувану частину османських володінь, розташовану в тій самій прикордонній зоні, до якої належала й Угорщина, тобто — на пограниччі Європи. В 1717 році Белґрад, однозначно, був для леді Мері Орієнтом, адже тут відбулася її найцікавіша зустріч із Ахмет-беєм, який «розтлумачив мені багато уривків арабської поезії», про що вона в захваті писала Попові. Її вразив опис кохання у цих віршах: «Вони мені так подобаються, що варто було б, либонь, вивчити арабську, якби я лишилася тут на кілька місяців» 57. У 1717 році Белґрад міг видатися відповідним місцем для вивчення арабської. Хоча леді Мері і доводилося зустрічати під час подорожі сербів, вони для неї не асоціювались ані з Белґрадом, ані навіть із Сербією. Вона називала їх «расками», від імені Раски — роду, що передував середньовічній сербській державі. Ця позірно безневинна проекція з минулого означала те саме, що й надибування ознак скіфів і сарматів на інших теренах Східної Європи. І, звісно, коли леді Мері вперше побачила расків у Будапешті, вони жили «в маленьких Хатах, чи, радше, хатинах», що більше скидалися на «солом’яні Намети дивної конструкції» й мали «одну кімнатку під землею і другу на поверхні». В неї були своєрідні уявлення про Сербію — «всі знають, що у дрімучих Лісах Сервії переховуються розбійники», але вона не ототожнювала расків із цією землею або цими розбійниками. Леді Мері повідомила Попові, що раски — це «раса Істот, вельми численних в Угорщині», вони схожі на «бродячих циган», сповідують православну релігію і живуть «у неймовірному Невігластві» 58.

Як і досвід перебування у Белґраді та знайомство з арабською поезією не пов’язувалися у свідомості леді Мері з [80] нотатками про сербів, так і зупинка у Софії не мала нічого спільного з болгарами. Її великі пригоди у Софії були суто східні: відвідини турецьких лазень, де її «страшенно люб’язно» зустріли чистою англійською мовою пані, «попросту кажучи, зовсім голі». Вона відмовилася від запрошення роздягнутися, але запропонувала цю ситуацію — «безліч прекрасних оголених жінок у різних позах» — як тему для англійських художників. У XIX столітті, працюючи над своєю «Турецькою лазнею», француз Жан Енґр виписав це місце з французького перекладу «Листів із турецького посольства». «Болгарських селян» леді Мері зобразила значно менш привабливо: «Їхні хати — всього-на-всього маленькі халупи з глини, обпаленої сонцем». Коли пані в софійських лазнях вражали «сліпучо-білою шкірою», то болгарські селянки носили «рясне різнобарвне скляне намисто» й хоча «не були потворними, мали ясно-брунатний колір шкіри» 59. У Болгарії леді Мері, так само як Кокс у Санкт-Петербурзі, порушує питання про колір шкіри. В її очах ясно-брунатною шкірою вирізнялися не орієнтальні турки, а саме народи, які населяли Східну Європу.

Першого квітня леді Мері сповістила про своє прибуття до Адріанополя, сучасного Едірне, «побувавши в усіх європейських володіннях турків», і виявила, що «все бачене нове для мене, кожен день подібний до нового епізоду якоїсь опери». Вона цікавилася звістками про «те, що відбувається на вашому боці земної кулі». В іншому листі вона писала: «Я тепер потрапила до нового світу, де все, що бачу, здається мені зміною декорацій». Вона хвалилася перед принцесою Уельською: «Тепер я завершила мандрівку, на яку не наважувався жоден християнин від часів грецьких імператорів, і я не жалітимусь на труднощі, коли вони дозволять мені розважити Вашу Королівську Величність розповіддю про місця, для нас геть невідомі» 60. Адріанополь, тимчасова резиденція султана, у 150 милях на захід від Константинополя, здавався їй Орієнтом. Проте сама мандрівка, з її перемінливим довкіллям, невідомими місцями, оперними алюзіями й наближенням до нового світу, пролягала Східною Європою.

В Адріанополі леді Мері могла нарешті вдягнути східний костюм і відвідати східний базар та велику мечеть, захоплюючись красою турецьких панн, оголосивши, що [81] «вже досить добре вивчила Схід» 61. Отож вона відчула Схід ще не діставшись Константинополя у Белґраді, Софії та Адріанополі; а Східна Європа потрапляла у поле її зору лише випадково, у вигляді брудних хатин і жінок із ясно-брунатним кольором шкіри. Впродовж XVIII сторіччя акценти змінилися: народи Східної Європи опинились у центрі уваги разом із політичною ідеєю вигнання турків із Європи. І вже наприкінці XIX століття шлях леді Мері став маршрутом «Східного експреса», що прямував не через Схід, а на Схід, до Константинополя. Там, де леді Мері насолоджувалася османською гостинністю, Аґата Крісті прямуватиме на Схід і назад, не покидаючи звичного затишку французького вагона. Натоді Східна Європа буде відкрита, вивчена, відстояна і навіть визволена, але подорожні й далі волітимуть дивитися на неї з вікна.






«Більша або менша цивілізованість»


У XVIII столітті мандрівники відкривали Східну Європу на шляху до Константинополя й на шляху до Санкт-Петербурґа. У 1770-х Жан-Луї Карра, ще не революціонер, а просто один з багатьох мандрівників, назвав Константинополь і Санкт-Петербурґ двома «краями», розташованими на орбіті Європи: «Побувавши на краю Європи, я побачив на орбіті континенту тільки два міста — Константинополь і Санкт-Петербурґ, з якими Франція мала певні економічні й політичні відносини». Це були два великі пункти призначення, столиця Орієнту і столиця Півночі, але дорогою мандрівники неминуче оглядали інші землі й народи. Леді Мері 1717 року також звернула на них увагу, ані на хвилину не сумніваючись, що її адресатам будуть цікавими місця, «для нас геть невідомі». Однак щоб найповніше охопити погляд європейців XVIII століття на Східну Європу, слід звернути увагу на твір під назвою «Подорож до Константинополя» маркіза Шарля-Марі де Салаберрі, який мандрував узимку 1790-1791 року й опублікував свої нотатки у Парижі 1799 року. Салаберрі був молодшим сучасником Сеґюра: у віці двадцяти чотирьох років він виїхав із революційного Парижа на схід, у вигнання. Його батько залишився у Франції й загинув [82] на ґільйотині за часів якобінського терору, а сам Шарль-Марі згодом повернувся на батьківщину й воював під знаменами контрреволюції у Вандеї. Видання «Подорожі до Константинополя» 1799 року промовисто збіглося з єгипетським походом Наполеона проти Османської імперії, ще раз засвідчуючи зв’язок між мандрами й завоюванням. Салаберрі, зрештою, не був бонапартистом і повернувся до публічного життя аж після реставрації Бурбонів, коли став членом палати депутатів, «крайній серед крайніх», вимагаючи смертної кари навіть за зберігання революційного триколору 62. Сеґюр мандрував Східною Європою як посол старого режиму, певний своєї зверхності щодо відсталих земель і народів. Салаберрі мандрував 1790 року як еміґрант; він залишив старий режим у згарищах і з гіркотою чіплявся за відчуття вищості власної цивілізації.

Першим враженням Салаберрі від Угорщини стала коронація Леопольда II Габсбурґа у Пресбурґу, що видалася йому magnifique *. Він назвав угорських шляхтичів верхи на конях «легендарними кентаврами». Салаберрі особливо зацікавився кордоном між Австрією та Угорщиною, який він, у дусі найновіших теорій свого часу, описав мовою двох характерів: «Хоча природа поселила угорців поряд із австрійцями, вона роз’єднала їх за характером». Мандрівник легко помітить це, «виїжджаючи за межі Австрії зі східного боку» (du côté de l’orient). «Дитинячість» угорського характеру проявлялася в їхній «любові до свободи», а парламент і конституція виявилися «небезпечними іграшками (joujoux) для розлючених дітей». Отож угорців можна було впізнати за дитинячістю політичних дискусій і «надзвичайною упередженістю на користь своєї країни, яку вони вважали найкращою в світі». Салаберрі пропонував читачам розпізнавати угорців саме за такими розмовами: «Якщо ви почуєте, що чоловіки або жінки, молоді чи старі, провадять такі розмови, це, безперечно, угорці» 63.


* Розкішною (фр.).


У 1790 році Салаберрі мав на думці спротив угорців габсбурзькій владі. З його монархічного погляду політичний конституціоналізм в Угорщині був проявом дитинячості, [83] незрілості та загальмованого розвитку. Це дуже добре узгоджується з його відкриттям «татарського походження мешканців [Угорщини]». Шлях до Буди пролягав селами, що скидалися на «халупи дикунів», і через землі, «настільки ж плодючі, як і необроблені» 64. Це були найзагальніші розпізнавальні знаки Східної Європи.

Буда, що її угорці вважали за «найкраще місто на землі», нагадала Салаберрі про Вольтерів замок Тундер-тен-Тронка, яким так захоплювався Кандід, адже ніколи не бачив інших замків. Ця згадка про філософську казку підготувала читачів до того, що у Східній Європі нічого не можна сприймати надто серйозно. В Будапешті, за століття після його відвоювання, Салаберрі все ще сподівався зустріти Орієнт, але був розчарований, бо спостеріг лише «церкви, що колись були мечетями». Він також побував у «кабінеті» природничої історії, де побачив двоголового зайця 65. Інші мандрівники до Буди та Пешта 1790-х років залишили ретельніші описи місцевих принад. Наприклад, німецького природознавця Йоганна фон Гоффманнсеґа та англійського геолога Роберта Таунсона особливо вразили бої тварин. Гоффманнсеґ бачив на арені ведмедів, вовків, вепрів і навіть тигра, а Таунсон глузливо коментував «цю витончену й гуманну розвагу». Салаберрі лаконічно згадав про те, що відвідав термальні лазні Буди, а Таунсон відгукується про це як про непристойну комедію: «Я бачив молодих чоловіків і дівчат, старих і дітей, дехто був в одязі Адама, інші — прикривалися лише фіговим листям, вовтузячись наче риби на нересті» 66.

У 1790 році наближалася до закінчення чергова війна між Габсбурґами й Османами, тож Салаберрі, як і леді Мері за сімдесят п’ять років до нього, спостерігав в Угорщині «арену» недавньої війни й «спустошеність найплодючіших земель». При ясному світлі місяця (un superbe clair de lune) він розглядав сліди війни — лінії шанців. Деякі села перетворилися на «спустошений краєвид» і були заселені купкою злидарів (misérables), що скидалися на «привидів, які блукають серед могил» 67.

При переході з Угорщини до Волощини на шляху до Бухареста Салаберрі, який цікавився «людськими пейзажами», мав змогу вкотре спостерігати за «характером» тубільців. Якщо [84] в Угорщині він вивчав національні риси, розмовляючи на політичні теми з представниками шляхти, то у Волощині він уперше зустрівся з місцевим населенням за інших обставин. Дорога була вкрай погана, й підневільні селяни мусили разом з кіньми витягати з багнюки його екіпаж: «Мені вперше пощастило спостерігати характер цих добродушних волохів». Він був ошелешений «жахливими вигуками», якими вони підганяли один одного, й визнав, що «завжди недолюблював це спонукання, котре уподібнює людину до тварин». Він також зізнався, що співчував «цим бідним волохам», чиє «боягузтво» разюче контрастувало з грізним виглядом: «...Ці дикі постаті, ці сокири за поясом, ця брудна овчина, перекинута через ліве плече та скріплена на грудях, нагадували староримську одіж!» 68. В Румунії, як і в Росії, мандрівників вражали ці дикі постаті, овчина і сокири. Гоффманнсеґ і Таунсон помітили таку саму овчину в Угорщині. Перший описав традиційний селянський одяг як «широкий овчинний плащ, що вільно спадав із рамен», а другий зауважив «овчинну куртку» 69.

Салаберрі знав, що Молдавія та Волощина колись належали до римської провінції Дакії і що місцеві мешканці дотепер розмовляли романською мовою, «щоправда, спотвореною». У своїй розповіді про історію країни він підкреслює вторгнення слов’янських «орд», а потім «повені» татар. Під брудною овчиною і спотвореною мовою Салаберрі не розгледів більше нічого, що нагадувало б йому про римську цивілізацію. Опис тогочасного правління господарів, призначених османською владою з-поміж греків-фанаріотів, він звів до переліку «греків, волохів і молдаван, задушених чи обезглавлених у двох господарствах». Інтриґи й здирства правителів перетворили їхні землі на «пустища» 70.

Якось у Волощині Салаберрі зупинився біля хатини в лісі, де побачив «жінку в лахмітті», вкриту «старим покривалом, яке час від часу ворушилося», неначе під ним були «кошенята». Коли Салаберрі їв, жінка голодними очима дивилася на нього, і він дав їй куряче крильце. Вона одразу витягла з-під покривала «малу, зовсім голу дитину» й нагодувала її курятиною. Салаберрі найбільше вразило те, що у Волощині мати виявилася настільки відданою своїй дитині, що спершу нагодувала її, а не себе. Йому одразу спала на думку [85] кумедна історія про одного африканського готентота, якому запропонували віскі, але той наполіг, аби трунок спершу скуштували всі члени його родини 71. Для більшості мандрівників Східна Європа лежала між Європою та Азією, але, зважаючи на багатство їхньої уяви, а особливо географічних асоціацій, вони могли згадати й Африку, якщо відчували, що опинилися дуже далеко від дому.

У Бухаресті Салаберрі зустрів місцевого шляхтича, румунського боярина, «колорита, якого я вирішив запам’ятати», бо його історія розміщувала Румунію в Східній Європі й окреслювала її стосунок до Європи Західної.


Він був у Спа з російським офіцером, що досить незвично для бояр, яким їхні господарі забороняють залишати країну. Він видався мені нещаснішим за сліпого від народження, адже Спа і Бухарест відрізняються, як день і ніч. Він розповів мені про свою коханку, яку там зоставив, і, вихваляючи її, сказав, що вона була прекрасна, наче місяць 72.


Ця історія чудово пасувала Салаберрі, позаяк відвертала увагу від питання про те, чи залишився революційний Париж центром цивілізації, звертаючись натомість до Спа, куди аристократи XVIII століття їздили на води і де французькі еміґранти знайшли притулок після 1789 року. На противагу цьому Східна Європа була землею сліпих, землею ночі і по-дитячому невибагливих метафор. Росіяни і волохи були блаженно «сліпі від народження», адже ніколи не бачили Західної Європи. А ті, хто її бачив, але потім утратив, страждатиме вічно, пригадуючи її ніби прекрасну коханку. Бухарест, як і Будапешт, був світом легендарного замку Тундертен-Тронка — найкращим місцем на світі, для тих, звісно, хто не бачив нічого іншого.

Вже у Будапешті Салаберрі відчув «велике бажання відвідати найвідоміші пам’ятки турецької релігії, мистецтва й звичаїв». Він вважав, що натрапив у Волощині на «перші зразки східних звичаїв», особливо у жіночому одязі. Азійськість Східної Європи від Санкт-Петербурґа до Константинополя визначалася саме через ці начебто східні елементи й «бажання» мандрівника їх розгледіти. У Свіштові, на Дунаї, [86] де тривали османсько-габсбурзькі мирні перемовини, Салаберрі вперше побачив верблюда, що видався йому «ґротескним». За сімдесят п’ять років перед тим леді Мері описала свою першу зустріч з верблюдом як щось «надзвичайне», хоча й додала, що верблюди — «потворні Істоти» 73. Вони були передвісниками Орієнту, що траплялися вже у Східній Європі. Салаберрі, ясна річ, не був сентиментальним орієнталістом, на відміну від леді Мері з її захопленням арабською поезією й турецьким убранням. Перетнувши Балкани від Свіштова до Константинополя верхи, він сподівався найгіршого: чуми, злодіїв, російської та османської армій. По той бік гір він знайшов чудову країну садів, виноградників і троянд, «європейський Ґулістан», духмяний аромат Персії 74.

Леді Мері збиралася вивчати арабську поезію у Белґраді; щойно Салаберрі перетнув Балкани, він одразу відчув аромат Персії. Проте навіть трояндові сади не могли позбавити його дедалі неприємніших вражень від «турецьких звичаїв». Вони супроводжували його щокроку, стаючи надокучливими з наближенням до Константинополя: «Хоч куди кинеш оком у цій землі, усюди зустрічаєш найогиднішу нечистоплотність (mal-propreté)». Було щось красномовне у публікації цього пасажу в 1799 році, саме тоді, коли Наполеон почав війну з турками. «Вони живуть посеред сміття, — писав Салаберрі, — дихаючи чумними міазмами, причину яких слід шукати лише у їхньому жахливому недбальстві» 75. В Адріанополі леді Мері відвідала велику мечеть XVI століття, шедевр архітектора Сінана: «Я одяглася по-турецькому, й мене пропустили без зайвих розмов». На її думку, ця мечеть була «найвеличнішою будівлею, що мені доводилося бачити». А Салаберрі, який вирішив оглянути мечеть у п’ятницю, всередину не пустили, тож він пішов геть, клянучи «імама, правовірних і пророка». На свою втіху, в Константинополі він дізнався, що всі ті мечеті виглядали однаково 76. А його ворожість до турецьких манер проявлялася у постійних згадках про мужолозтво.

Здається, упередженість Салаберрі щодо Сходу збільшувалася «на кожному кроці» його подорожі Східною Європою. Дивно, але таку упередженість він виявляв і щодо Росії, хоча вона до маршруту його мандрів не входила. Попри це, Росію [87] часто згадували «у землях, якими я подорожував», тому до своєї оповіді він навіть додав постскриптум під назвою «Про росіян», заявивши, що вони подібні до турків у своїй жорстокості, недисциплінованості, невігластві, забобонності й фанатизмі, не забувши згадати й про їхню нечистоплотність (mal-propreté). Підбиваючи підсумок, він оголосив їхню цивілізованість «удаваною» (pretendue) 77). Подорожі до Санкт-Петербурґа і Константинополя як маршрути Східною Європою виявилися настільки схожими, що їх можна було накладати один на одного й долати водночас.

У Константинополі Салаберрі усвідомив, що дістався кінця Європи: «Це місто лежить у Європі, за шістсот кроків від Азії» 78. Того дня, коли він нарешті перетнув Босфор і опинився в Азії, він вдався до відповідно розмашистих розмірковувань: «Як може морська затока, не більше чотирьох ліґ завширшки, бути причиною такої зміни у моїх думках? Або, радше, як вона може зробити такими різними дві частини всесвіту, такі близькі й водночас такі несхожі?» Сеґюр вважав, що залишив Європу, коли в’їхав до Польщі, але Салаберрі по-справжньому залишив Європу лише тоді, коли перетнув Босфор. «Коли я дивлюся на Європу, що її тільки-но залишив, й Азію, яка тепер у мене під ногами, мої очі й мій дух сповнює цілком новий захват». І справді, він переміг свою колишню огиду, захоплюючись такими великими азіатами, як Заратустра, Мойсей, Христос і навіть Магомет. Його роздуми про Європу стали менш патетичними, навіть у чомусь зворушливо сентиментальними: «Стрічка моря, завширшки шістсот кроків, розірвала нитку, яку не могли розірвати дев’ятсот ліґ суходолу, — нитку, що пов’язувала мене з моєю країною, з Європою, з моєю епохою» 79. Салаберрі залишив Францію, не знаючи, коли й за яких обставин зможе туди повернутися, тому ця нитка була для нього справді важливою. Йдучи за нею, він колись знайде шлях додому. Він утратив Францію, але знайшов Європу, і зрозумів, що Європа величезна. Під час своєї «подорожі до Константинополя» він мандрував Угорщиною та Волощиною, бачив кентаврів і готентотів, але таки залишався в Європі.

У Константинополі Салаберрі дійшов висновку, що Європа являла собою моральну єдність на основі «подібних [88] пристрастей, смаків, манер, помилок, звичаїв і вад». Він вилучав з цієї єдності турків, бо вони перебували поза «будь-яким порівнянням». Їхня зневага до європейців уже свідчила про моральну нижчість, адже вони навіть не могли її приховати. Салаберрі визнавав, що всі народи (можливо, навіть французи) зверхньо ставляться до інших, «але ця спільна вада приховується або проявляється залежно від більшої або меншої цивілізованості» 80. Справді, ніхто краще за Салаберрі після його мандрівки Східною Європою не знав, що всі грішать зверхністю. Ця подорож навчила його того, що єдність Європи тримається на подібностях і порівняннях, котрі він так вичерпно означив як «більша або менша цивілізованість» (le plus ou moins de civilisation). Ця фраза висловлювала тогочасне просвітницьке розуміння стосунку між Європою Західною та Європою Східною. Проте перші враження від Константинополя, після завершення своєї подорожі, він висловив ще яскравіше: «Ці землі Європи схожі на вироби з криці, краї яких творець забув відшліфувати» 81. Отже, «більша або менша цивілізованість» Європи залежала від шліфування, і, йдучи за своєю провідною ниткою, Салаберрі дістався її невідшліфованих країв.








Примітки



Розділ перший

Входячи у Східну Європу


1. Louis-Philippe, comte de Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Ségur, vol. І, у кн.: Bibliothèque des mémoires: relatif à I’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XIX, ed. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), pp. 288-289, 293.

2. Ibid., I, p. 293.

3. Ibid., I, p. 300.

4. Ibid.

5. Ibid., I, p. 301.

6. Ibid., I, p. 302.

7. Ibid., I, p. 301.

8. Ibid., I, pp. 316-317.

9. Ibid., I, pp. 329-330.

10. Ibid., I, pp. 332-333.

11. Ibid., I, p. 333.

12. Ibid., I, p. 399.

13. Louis-Philippe, comte de Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Ségur, vol. II, in Bibliothèque des mémoires: relatif à I’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XX, ed. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), p. 93.

14. Ibid., II, p. 93.

15. Ségur, I, p. 356.

16. Peter Putnam, ed., Seven Britons in Imperial Russia 1698-1812 (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1952), pp. 237-241; див. також: "Сохе, William," Dictionary of National Biography (Oxford Univ. Press), vol. IV, pp. 1346-1347.

17. William Edward Mead, The Grand Tour in the Eighteenth Century (Boston: Houghton Mifflin, 1914), p. 4.

18. William Coxe, Travels into Poland, from Travels into Poland, Russia, Sweden, and Denmark: Interspersed with Historical Relations and Political Inquiries (London, 1785; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1971), p. 122.

19. Ibid., p. 125.

20. Ibid., pp. 148-149.

21. Elizabeth Craven, A Journey Through the Crimea to Constantinople: In a Series of Letters from the Right Honourable Elizabeth Lady Craven, to His Serene Highness the Margrave of Brandebourg, Anspach, and Bareith, Written in the Year MDCCLXXXVI (Dublin, 1789; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1970), p. 158.

22. Coxe, Travels into Poland, pp. 186-187.

23. Ségur, I, p. 329; Coxe, Travels into Poland, p. 150.

24. Coxe, Travels into Poland, pp. 191, 197, 199.

25. Ibid., p. 193.

26. Ibid., pp. 142, 188, 201, 205.

27. Ibid., pp. 143-144.

28. Ibid., p. 209.

29. Ibid.

30. Ibid., pp. 209-210.

31. Ibid., p. 205; Coxe, Travels in Poland and Russia, у кн.: Travels in Poland, Russia, Sweden, and Denmark, 5th ed. (London, 1802; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1970), I, p. 251.

32. Coxe, Travels in Poland and Russia, I, pp. 255-256, 272; див. також: Anthony Cross, "British Knowledge of Russian Culture (1698-1801)," Canadian-American Slavic Studies 13, no. 4 (Winter 1979): 412-435.

33. Coxe, Travels in Poland and Russia, I, pp. 267, 270.

34. Ibid., I, pp. 271-272; II, pp. 68-69.

35. Ibid., I, p. 268.

36. Ibid., I, p. 277.

37. Ibid., I, p. 283.

38. Ibid., I, pp. 283-285.

39. Ibid., I, pp. 287-289.

40. Ibid., I, pp. 306-307.

41. Ibid., II, pp. 66, 69, 70.

42. Ibid., II, pp. 62, 64, 67, 72.

43. Ibid., II, pp. 77, 91-94.

44. Ibid., II, pp. 97-98.

45. Ibid., II, p. 107.

46. Ibid., II, pp. 104,134.

47. Ibid., II, pp. 121-122.

48. Ibid., II, pp. 140,156.

49. Lady Mary Wortley Montagu, The Complete Letters of Lady Mary Wortley Montagu, ed. Robert Halsband, vol. I (1708-1720) (Oxford: Clarendon Press, 1965), pp. 293-296.

50. Ibid., pp. 295-297.

51. Ibid., p. 297.

52. Gyula Antalffy, A Thousand Years of Travel in Old Hungary, trans. Elisabeth Hoch (Hungary: Kner, 1980), p. 220.

53. Lady Mary Wortley Montagu, pp. 297-299.

54. Ibid., pp. 301-303.

55. Ibid., p. 305.

56. Antalffy, pp. 114-118.

57. Lady Mary Wortley Montagu, p. 307.

58. Ibid., pp. 304, 316.

59. Ibid., pp. 313-314, 320.

60. Ibid., pp. 309-310, 312.

61. Ibid., p. 337.

62. "Salaberry," La Grande Encyclopédie (Paris: Librairie Larousse, 18861902), vol. 29, pp. 326-327; Jean-Louis Carra, Histoire de la Moldavie et de la Valachie (Jassy: Société Typographique des Deux-Ponts, 1777), p. xv.

63. Charles-Marie, marquis de Salaberry d’Irumberry, Voyage à Constantinople, en Italie, et aux îles de l’Archipel, par l’Allemagne et la Hongrie (Paris: Imprimerie de Crapelet, 1799), pp. 65-66,69.

64. Ibid., pp. 76, 81.

65. Ibid., pp. 82-83.

66. Antalffy, pp. 189-192.

67. Salaberry, pp. 86, 91-92.

68. Ibid., pp. 97-98.

69. Antalffy, pp. 194,201.

70. Salaberry, pp. 102-104, 110.

71. Ibid., pp. 100-101.

72. Ibid., p. 124.

73. Ibid., pp. 82, 125; Lady Mary Wortley Montagu, p. 340.

74. Salaberry, pp. 134, 138.

75. Salaberry, p. 143.

76. Lady Mary Wortley Montagu, p. 358; Salaberry, p. 145.

77. Salaberry, pp. 214-216.

78. Ibid., p. 167.

79. Ibid., pp. 184-186.

80. Ibid., p. 152.

81. Ibid., p. 148.









< < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >